Донна Тартт - Щиголь

— Тримав себе в руках?

— Атож, бо здебільшого мав звичку галасувати саме він. Розумієте, — я відчув, що наговорив зайвого, — він міг здійняти галас із будь-якої причини. Ну, наприклад, тоді, коли йому доводилося залишитися зі мною, бо мама мусила працювати. Він завжди був у поганому настрої. Я не повинен був озиватися до нього, коли він дивився новини або спорт, таке було правило. Тобто я хочу сказати… — Я зніяковіло замовк, бо відчув, що загнав себе в кут. — Хай там як, а все це було давно.

Він відкинувся на стільці й подивився на мене: великий, стриманий чоловік, хоч його очі мали тривожний синій колір, як у малого хлопця.

— А що тепер? — запитав він. — Тобі подобаються люди, в яких ти живеш?

— Ну… — я замовк із повним ротом, не знаючи, що мені сказати про Барбурів, — думаю, вони люди приємні.

— Я радий, що ти так думаєш. Правда, я не можу сказати, що добре знаю Саманту Барбур, хоч і виконував деяку роботу для родини в минулому. Вона має добрий нюх.

На ці слова я перестав їсти.

— Ви знаєте Барбурів?

— Не його, а її. Хоч його мати була колекціонером, але вся її колекція дісталася братові внаслідок якоїсь родинної сварки. Велті міг би розповісти тобі про це більше. Хоч він і не був схильний до базікання, — поквапно докинув він. — Велті був дуже стриманий, застебнутий на всі ґудзики, але люди йому довіряли, він був такої вдачі, ти розумієш? Чужинці були з ним відвертими — замовники, люди, яких він майже не знав, він був таким чоловіком, із яким люди любили ділитися своїми проблемами. Але, звичайно ж, кожен любитель мистецтва й антикваріату в Нью-Йорку знає Саманту Барбур. Її дівоче прізвище Ван дер Плейн. Хоч вона мало що купувала, Велті бачив її на кількох аукціонах, і вона, безперечно, володіє цікавими речами.

— Хто вам сказав, що я живу в Барбурів?

Він швидко закліпав очима.

— Про це повідомляли в газеті, — сказав він. — Ти не читав?

— У газеті?

— У «Times». Ти справді її не читав?

— У газеті щось було написано про мене?

— Ні, ні, — швидко відповів він. — Не про тебе. Про дітей, які втратили своїх рідних під час вибуху в музеї. Більшість із них були туристами. Там була одна маленька дівчинка… майже немовля… дитина дипломата з Південної Америки…

— Що вони написали про мене в газеті?

Він скривився.

— Сирота в такому становищі… Відома своєю доброчинністю світська левиця не змогла лишитися осторонь… Ну й усе таке. Ти можеш собі уявити.

Я збентежено дивився у свою тарілку. Сирота? Доброчинність?

— То була дуже співчутлива стаття. Я так зрозумів, що ти захистив одного з синів місіс Барбур від розбишак? — сказав він, опустивши свою велику сиву голову, щоб подивитись мені у вічі. — Це було в школі? Йдеться про іншого обдарованого хлопця, якого перевели у вищий клас?

Я похитав головою.

— Тобто?

— Це був син Саманти? Якого ти захистив від групи старших хлопців у школі? Його били, а ти втрутився й також отримав на горіхи?

Я знову похитав головою — геть ошелешений.

Він засміявся.

— Яка скромність! Ти не повинен бентежитись.

— Але ж усе було не так, — спантеличено відповів я. — Нас обох били однаково. Били щодня.

— Так і розповідалося в тій історії. Але ж ти не побоявся заступитися за нього. Пам’ятаєш розбиту пляшку? — сказав він, коли я нічого не відповів. — Хтось намагався порізати сина Саманти Барбур розбитою пляшкою, а ти…

— А, он ви про що, — збентежено відповів я. — Та це ж була дрібниця.

— Тебе самого порізали. Коли ти намагався допомогти йому.

— Але все було не так! Кавано стрибнув на нас обох! А на хіднику лежав осколок від розбитої пляшки.

Він знову засміявся — густим і гучним сміхом великого чоловіка, що так відрізнявся від його рафінованого голосу.

— Хай там як усе було, — сказав він, — ти, безперечно, потрапив у цікаву родину.

Він підвівся на ноги, підійшов до буфету, дістав звідти пляшку віскі й налив його на два пальці в не дуже чисту склянку.

— Саманта Барбур не схожа на добру й приязну душу — принаймні не справляє такого враження, — сказав він. — Але, здається, вона робить багато добра своїми фондами та збиранням коштів, чи не так?

Я мовчав, дивлячись, як він знову ставить пляшку в буфет. Світло у слуховому вікні було сірим і молочним; краплі дрібного дощу накривали скло.

— Ви знову відчините крамницю? — запитав я.

— Не знаю, — зітхнув він. — Усім цим розпоряджався Велті — покупцями, продажем. Щодо мене, то я ремісник, а не бізнесмен. Brocanteur, bricoleur [33] Антиквар, майстер на всі руки ( фр .). . Я рідко підіймався сюди, працював переважно в підвалі, шліфуючи та поліруючи. Тепер його нема — і це дуже незвично. Люди приходять, щоб забрати речі, які він їм продав, щось привозять, а я й не знаю, що це він купив, не знаю, де шукати документи, який із них чого стосується… Існує мільйон запитань, які я б хотів йому поставити, я все віддав би, аби поговорити з ним бодай п’ять хвилин. А надто про те, що стосується Піппи. Як її лікувати й усе таке.