Донна Тартт - Щиголь

Але що ця картина розповідає про самого Фабриціуса? Вона нічого не каже про його релігійні погляди, любовні порухи душі, родинні стосунки; нічого — про його страх перед державою, про прагнення зробити кар’єру або про його пошану до багатства й могутності. Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець. Я згадую одну річ, яку читав про Сарджента [231] Джон Сінґер Сарджент (1856–1925) — американський художник. : малюючи портрети, Сарджент завжди намагався побачити в натурнику якусь тварину (коли я довідався про цю його схильність, то став пильніше придивлятися до його картин і чимало розгледів у його працях: довгі лисячі носи й настовбурчені вуха в його багатих спадкоємиць, кролячі зуби в інтелектуалів і лев’ячі риси у великих промисловців, круглі личка дітей, схожі на совині). І в цьому маленькому незвичайному портреті важко не побачити людину. Людину горду, вразливу. Один бранець дивиться на іншого.

Але хто знає, який намір був у Фабриціуса? Його праць лишилося так мало, що не можна навіть здогадатися. Пташка дивиться на нас. Вона не ідеалізована й не гуманізована. Вона залишається пташкою. Спостережливою, смиренною. Тут немає ні моралі, ні історії. Є лише два провалля: між художником і прикутою до стіни пташкою; між тим, якою він показує нам пташку, і тим, якою ми її бачимо через кілька століть.

І це для науковців важливе новаторське володіння пензлем і використання світла, історичний вплив та унікальне значення картини для голландського мистецтва. Для мене — ні. Як сказала мати багато років тому, моя мати, яка ще дитиною полюбила цю картину, лише побачивши її репродукцію в книжці з бібліотеки округу Команчі: значення не має ваги. Історичне значення вбиває витвір мистецтва. Через неподоланні відстані — відстань між пташкою і художником, картиною і тим, хто на неї дивиться, я однаково чую її поклик через чотири століття, оце її, як висловився Гобі, «гей, хлопче!», його однаково впізнаєш й однаково ні з чим не переплутаєш. Він там, в очищеній світлом атмосфері, в тих мазках пензля, які художник дозволяє нам побачити зблизька такими, як вони є, зблисками пігменту, видимими слідами від доторків пензля, а потім на відстані відкривається диво або жарт, як назвав його Горст, хоч насправді це водночас те й інше, перетворення, де фарба є фарбою, але водночас і перами та кістками. Це те місце, де реальність зустрічається з ідеалом, коли жарт стає серйозним, а все серйозне перетворюється на жарт. Це та магічна точка, де кожна ідея і її протилежність однаково правдиві.

І я сподіваюся, що тут відкривається якась більша істина про страждання або принаймні про те, як я його розумію, — хоч я прийшов до усвідомлення, що єдині істини, які важать для мене, це ті, яких я не розумію і зрозуміти не можу. Таємничі, неоднозначні, непоясненні. Які не складаються в історії, не мають історії. Зблиск світла на ледь помітному ланцюжку. Світлова пляма на жовтій стіні. Самотність, яка відокремлює кожне живе створіння від кожного іншого живого створіння. Печаль, невідокремна від радості.

А що якби цього щиглика (а з жодним іншим його не сплутаєш) ніколи не спіймали або він не народився в полоні і не сидів отак, видимий усім, у якомусь домі, де його побачив художник Фабриціус? Він, либонь, так ніколи й не зрозумів, чому його примушують жити в таких муках: приголомшений шумом (який я можу собі уявити), напівзадушений димом, наляканий гавканням собак, змушений вдихати сморід кухні, слухати, як його дражнять пияки й діти, літати на крихітну відстань, обмежену таким коротким ланцюжком. Але навіть дитина спроможна оцінити його гідність: наперсток хоробрості, пух і вкриті пір’ям кісточки. Не боязка пташка, навіть не сповнена безнадії, а незворушна істота, що чіпко тримається за своє місце в цьому світі.

І я все частіше думаю про це її небажання покинути світ. Бо наплювати мені на те, що кажуть люди і як часто вони це повторюють: ніхто й ніколи не переконає мене, що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста» [232] «Наше місто» — п’єса американського драматурга Торнтона Вайлдера про життя провінційного містечка, написана 1938 р. і того ж року відзначена Пулітцерівською премією. , яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.