Донна Тартт - Щиголь

І мені пішов на користь той час, який я прожив у дорозі. Я мусив згаяти рік, що об’їхати майже всю країну й викупити всі ті підробки, які продав, то були делікатні переговори, що їх, як я з’ясував на практиці, було зручніше здійснювати віч-на-віч. Три або чотири поїздки на місяць, Нью-Джерсі та Ойстер-Бей, Провіденс та Нью-Канаан — а потім Маямі, Х’юстон, Даллас, Шарлоттесвіль, Атланта, де на запрошення своєї чарівної клієнтки Мінді, дружини магната з продажу автомобільних частин на прізвище Ерл, я провів три приємні дні в гостьовому будинку їхнього новісінького шато з рожевого каменю, де була власна більярдна, паб «для джентльменів» (зі справжнім барменом, якого доставили сюди з Англії) і закритий тир із рухливими мішенями. Деякі з моїх клієнтів, представників великих інтернет-компаній і хедж-фондів, мали будинки в екзотичних (принаймні для мене) місцях, на Антіґуа, в Мексиці та на Багамах, у Монте-Карло, в Жуан-ле-Пені та в Сінтрі, цікаві місцеві вина та коктейлі, які подавали на садових терасах, затінених пальмами та агавами, з білими парасолями, що лопотіли на вітрі біля басейнів, як вітрила. А між подорожами я ніби опинявся в проміжному стані, як у буддистів, — між життям і смертю, сном і дійсністю, літаючи в сірому реві, милуючись світлом крізь забризкані шибки, спускаючись до дощових хмар і дощів та вниз по ескалаторах до безлічі облич, які чекали на свій багаж, до моторошного потойбічного життя, у простір між землею і не-землею, світом і не-світом, яскраво начищеними підлогами і відлуннями від скляних дахів кафедральних соборів, до безликого світіння зал очікування, до масової ідентичності, частиною якої я не хотів бути й насправді я до неї не належу, хоч почуваюсь так, ніби помер, почуваюсь іншим, я і є інший, й існує певна заціпеніла втіха в поринанні в масову свідомість та виринання з неї, куняючи на шаблонних пластикових кріслах і блукаючи між блискучими рядами дьюті-фрі, і, звичайно, всі зустрічають тебе надзвичайно приязно, коли ти прилітаєш, криті тенісні корти, приватні пляжі, а після обов’язкової приватної екскурсії захоплене розглядання творів Боннара [229] П’єр Боннар (1867–1947) — уславлений французький живописець і графік. й Вюйяра, легкий ланч біля басейну — чек на велику суму, таксі до готелю й відчуття того, що твій капітал значно зменшився.

Великий зсув. Я не знаю, як його пояснити. Від бажання до небажання, від небайдужості до байдужості.

Та й це ще далеко не все. Шок і аура. Речі стали для мене виразнішими і яскравішими, і я почуваю себе на межі чогось невимовного. Закодовані послання в журналах на борту літаків. Енергетичний щит. Турбота без компромісів. Електрика, кольори, яскравість. Усе вказує на щось інше. У Ніцці, лежачи на своєму ліжку в готельному номері кольору печива, з балконом на Англійську набережну, я дивився на хмари, які відбивалися на розсувних вікнах, і дивувався, як навіть мій смуток може перетворитися на щасливе відчуття, як килим, простелений від стіни до стіни, та меблі у фальшивому стилі бідермаєр [230] Бідермаєр — художній стиль (виник у ХІХ столітті) у німецькому та австрійському мистецтві (архітектура й дизайн). і лагідне мурмотіння французького диктора на «Canal Plus» здаються саме тим, чого потребуєш.

Я й забув би, але не можу. Цей звук гуде, як камертон. Він весь час тут, весь час зі мною.

Білий шум, безликий рев. Оглушливий гуркіт посадкових терміналів. Але навіть ці замкнені в собі місця насичені значенням, вони виблискують ним і гримлять. «Скай Молл». Портативні стереосистеми. Дзеркальні ряди «Драмбуї», «Танкерея» і «Шанелі № 5». Я дивлюся на відсторонені обличчя інших пасажирів, що тягнуть свої валізи, свої рюкзаки, човгають, поспішаючи до виходу, — і думаю про те, що сказав Гобі: краса змінює суть реальності. І я думаю також про набагато більш звичну для нас мудрість а саме: гонитва просто за красою — це пастка, пряма стежка до гіркоти й смутку, що красу треба поєднувати з чимось більш значущим.

Але що це таке? Чому я такий, яким я є? Чому мені подобається все погане і я байдужісінький до всього доброго? Або, якщо висловитись інакше, як я можу водночас бачити: все, що мені подобається і що я люблю, є ілюзією — і водночас знати: саме задля цього й варто жити?

Джерело великого смутку, яке я лише починаю розуміти: ми не можемо обирати собі серця. Ми не можемо примусити себе прагнути до того, що добре для нас або для інших людей. Ми не обираємо, якими ми є.

Бо хіба не втовкмачують у нас постійно, від самого дитинства, незаперечну культурологічну банальність? Від Вільяма Блейка до Леді Ґаґи, від Руссо до Румі, до «Тоски» й містера Роджерса нам передають дивовижно однакове послання, яке приймають від вищих сфер: коли ви сумніваєтесь, що вам робити, як вирішити, що для вас добре? Кожен психіатр, кожен радник, кожна диснеївська принцеса знає відповідь: «Будь собою. Слухайся свого серця».