Донна Тартт - Щиголь

[Ти можеш одержати будь-яку з тих дівчат, якщо захочеш, сказав Борис, сидячи зі мною на канапі у своїй мансарді в Антверпені й розгризаючи фісташки, коли ми з ним дивилися «Вбити Білла».

Ні, я не можу.

Чому не можеш? Я особисто обрав би Сніжинку. Але якщо ти хочеш ту другу, то чом би й ні?

Бо вона має хлопця.

Ну то й що? — запитав Борис.

Який із нею живе.

Ну то й що?

І тепер я сам так думаю. Ну то й що? Чом би мені не поїхати до Лондона. Ну то й що?

І це або найкатастрофічніше, або найрозумніше запитання, яке я ставив перед собою в житті.]

Дивно, але я пишу ці слова з надією, що їх коли-небудь прочитає Піппа — а вона, звичайно, їх не прочитає. Ніхто їх не прочитає з очевидних причин. Я пишу їх не з пам’яті: той порожній записник, який мені колись дав учитель англійської мови стільки років тому, став першим із цілої низки, започаткувавши невпорядковану звичку, яка опанувала мене в тринадцять років і, думаю, на все життя, почавшись із офіційних, але навдивовижу відвертих листів, адресованих моїй матері: довгих, занудних, тужливих за домівкою листів, які за своїм тоном були написані так, ніби мама жива й тривожно чекає новин від мене, листів, у яких я описував, де «перебуваю» (але ніколи не «мешкаю»), і розповідав про людей, у яких «перебував», листів, у яких я з усіма подробицями описував, що їв та пив, у що вдягався, які кінофільми дивився, розповідав, що робили й що казали Барбури та що робили й що казали батько і Ксандра, — ці епістоли (датовані й підписані, написані акуратним почерком, готові бути вирваними з блокнота й відісланими поштою) межувалися з жалібними вибухами «я ненавиджу всіх» і «краще б я помер» або місяцями, протягом яких у блокноті з’являлися хіба кілька нашкрябаних як курка лапою рядків, «удома в Б.», «три дні не ходив до школи, вже п’ятниця», «моє життя в хайку», «перебуваю в стані напівзомбі,Боже, ну ми вчора й набралися, я тупо відключився, ми грали в кості на випивку, а на обід їли кукурудзяні пластівці та м’ятні льодяники».

І навіть коли я повернувся до Нью-Йорка, я не перестав писати. «Чому в біса тут значно холодніше, ніж я пам’ятаю, і чому ця падлюча настільна лампа так мене засмучує?» Я описував задушливі звані обіди; я занотовував розмови й розповідав про свої сновидіння; я ретельно заносив у блокнот усе, чого навчав мене Гобі у своїй майстерні.

Червоне дерево вісімнадцятого століття підлаштовувати легше, ніж горіх, — що темніше дерево, то простіше обманути зір.

Коли зістарене штучно — поверхня надто гладенька!

1. Книжкові полиці стираються по нижній поверхні дощок, де пилюку протирають, а по верхній — ні.

2. На тих предметах, які замикаються, треба шукати подряпини та вм’ятини під замковим отвором, де дерево зачіпали ключі на зв’язці.

Серед цих нотаток і записів з аукціонів важливих виробів американського мистецтва (Лот 77 Фед. частково потмн. жирандоль дзеркало $7500) усе частіше й частіше з’являлися зловісні таблиці та підрахунки, які, я вважав, будуть незрозумілими для особи, в чиї руки мій записник потрапить випадково, — але насправді вони були цілком очевидними.

1—8 груд. 320,5 мг

9—15 груд. 202,5 мг

16—22 груд. 171,5 мг

23—30 груд. 420,5 мг

…наповнює ці повсякденні записи й витає над ними моя таємниця, видима тільки мені: вона розквітає в темряві й ніколи не згадується на ім’я.

Бо якщо наші таємниці характеризують нас, на противагу обличчю, яке ми показуємо світу, то картина була тією таємницею, що підіймала мене над поверхнею життя й допомагала мені зрозуміти, хто я такий. І вона тут, у моїх записах, на кожній сторінці, хоч її там і немає. Мрія і магія, магія і забуття. Єдина теорія поля. Таємниця над таємницею.

[Цей малюк, сказав Борис у машині, коли ми їхали до Антверпена. Ти розумієш, художник його бачив — він малював його не з голови, ти згоден? Це справжня крихітка, прикута до стіни. Якби я побачив його в зграї інших щиглів, то відразу впізнав, без проблем.]

І він має слушність. Я б його теж упізнав. І якби я міг подорожувати назад у часі, то вмить розірвав би той ланцюг і жодної хвилини б не шкодував, що картина не буде намальована.

Але проблема набагато складніша, ніж здається. Хто знає, чому Фабриціус намалював саме щигля? Чому він створив цей маленький шедевр, не схожий на всі інші тогочасні шедеври? Він був молодий і мав велику славу. У нього були могутні покровителі (на жаль, не збереглося жодної картини з тих, що були написані для них). Його, як і молодого Рембрандта, можна уявити заваленого грандіозними замовленнями, його студії сяяли коштовностями й були повні алебард, келихів, хутра, леопардових шкур, обладунків, усієї могутності й усього смутку земних речей. Чому він обрав це? Самотню ручну пташку? Об’єкт, який у жодний спосіб не був характерний для його століття або його часу, де якщо малювали тварин, то переважно мертвих; на розкішних мисливських натюрмортах зображено зайців, риб та птицю, що згромаджені купою й незабаром будуть подані на стіл. Чому мені видається таким значущим, що стіна чиста — немає на ній ані гобеленів, ані мисливських рогів, ані якихось декорацій, — і що він так старанно виписав на картині своє прізвище та рік написання, адже не міг він знати (чи знав?), що 1654-й, коли він намалював «Щигля», стане й роком його смерті? Є в цьому якась моторошність поганого передчуття, ніби він знав, що ця невеличка таємнича картина буде однією з дуже небагатьох його праць, які переживуть свого автора. Її аномальність переслідує мене весь час. Чому він не намалював щось більш типове? Чому не морський краєвид, не пейзаж, не історичне полотно, не замовлений портрет якоїсь поважної особи, не сцена з життя пияків у таверні, не букет, хай йому грець, тюльпанів, а портрет цього самотнього маленького бранця? Прикутого до його сідала? Хто знає, що хотів сказати нам Фабриціус, обравши такого маленького персонажа? Просто хотів намалювати щось маленьке? Але якщо кажуть правду і кожна велика картина є насправді автопортретом — то що Фабриціус хотів у такий спосіб сказати про себе? Художник, якого вважали великим найбільші живописці того часу, який помер таким молодим, помер так давно й про якого ми майже нічого не знаємо? Про себе як про художника він розповідає багато. Його лінії говорять самі за себе. Жилаві крила, надряпані лінії пер. Швидкість його пензля впадає у вічі, можна бачити також упевненість його руки, фарбу він накладає товстим шаром. Але на картині є також напівпрозорі ділянки, виконані з такою любов’ю понад рішучими густими мазками, що вбачається якась ніжність і навіть гумор у самому контрасті; нижній шар фарби проглядається під волосинками його пензля; він хоче, щоб ми відчули ніжність пушку на пташиних грудях, його м’яку текстуру, пружність кігтиків, що вчепилися в бронзове сідало.