Донна Тартт - Щиголь

— На чому саме?

— Горст стверджує, — зітхнув Борис, — Горст стверджує: він не знав, що Саша поцупив картину, аж доки ми самі її не захопили й Саша зателефонував йому, така от несподіванка, й попросив Горста повернути її. Мартін був у місті суто випадково — приїхав із Лос-Анджелеса на свята. Серед нариків Амстердам страшенно популярне місто на Різдво. І знаєш, у цій частині, — він потер собі очі, — я переконаний, що Горст каже правду. Що дзвінок від Саші був для нього сюрпризом. Що Саша здався на ласку Горста. Розмовляти не було часу. Треба було діяти швидко. Звідки Горст міг знати, що картину захопили ми? Саша навіть не був в Амстердамі — він почув про все від китайчика, який німецькою розмовляє дуже кепсько, — а Горст узагалі почув про це вже з третього голосу. Якщо так подивитися, то тут усе сходиться. Тобто… — Він стенув плечима.

— Про що ти?

— Розумієш, Горст точно не знав, що картина в Амстердамі, не знав він і що Саша намагається одержати за неї викуп, доки Саша не запанікував і зателефонував йому, коли ми картину забрали. Щодо цього я не маю підстав сумніватися. Але хіба Горст і Саша не змовилися, щоб поцупити картину й перевезти її до Франкфурта, коли оборудка в Маямі провалилася? Цілком можливо. Горсту дуже й дуже подобалася ця картина. Дуже подобалася. Я тобі казав, що він упізнав її відразу, як тільки побачив, умить назвав ім’я художника й усе інше?

— Це одна з найбільш знаменитих картин у світі.

— Зрештою, — Борис стенув плечима, — як я вже тобі сказав, він чоловік освічений. Виріс поруч із красою. Проте Горст не знає, що це я здав необхідні дані. Якби довідався, то навряд чи дуже зрадів би. А проте, — він голосно засміявся, — чи Горсту спала б коли-небудь така думка? Малоймовірно. Весь цей час винагорода лежала в нього під ногами. Доступна й законна. Сяючи в нього перед очима, наче сонце! Щодо мене, то я ніколи б про це не подумав — аж дотепер. Світ щасливий і радісний! Віднайдено втрачені шедеври. Антон — герой дня, його всюди фотографують, він дає інтерв’ю для «Sky News». Учора ввечері він давав прес-конференцію, і йому аплодували стоячи. Усі ним захоплюються — як захоплювалися тим чоловіком, який посадив літак на річку кілька років тому й усіх урятував, пам’ятаєш? Але як на мене, то люди аплодують не Антонові, а тобі.

Я хотів би сказати Борисові так багато, але не міг сказати нічого. Та вдячність, яку я почував до нього, була якоюсь дуже абстрактною. Можливо, — думав я, залізши рукою в сумку, витягши пачку грошей і дивлячись на них, — можливо, щастя, як і нещастя, потребує певного часу, щоб поринути в нього. Спочатку ти нічого не відчуваєш. Відчуття приходить пізніше.

— Чудово, правда? — сказав Борис, який відчув явну полегкість, побачивши, що я прийшов до тями. — Ти щасливий?

— Борисе, ти повинен забрати половину грошей собі.

— Повір мені, я про себе подбав. Я тепер маю достатньо грошей, щоб ледарювати й не робити нічого протягом певного часу. Хто знає, може, я відкрию бар у тому ж таки Стокгольмі. А може, й ні. Трохи нудно мені від усього цього. Але ти — усе це твоє. І буде ще більше. Пам’ятаєш, твій батько дав нам по п’ятсот баксів кожному? Кинув нам, як пір’їнку. Який то був великий і шляхетний жест! А що означав він для мене? Майже завжди голодного? Сумного й самотнього? Ні цента за душею. Для мене то було справжнє багатство. Стільки грошей я ніколи не бачив. А ти, — його ніс почервонів; я думав, він зараз чхне, — завжди пристойний і добрий, ти ділився зі мною всім, що мав, а я — що я тобі зробив?

— Облиш, Борисе, — сказав я. Я почувався ніяково.

— Я тебе обікрав — ось що я зробив, — п’яні іскри миготіли в його очах. — Забрав у тебе те, що було тобі найдорожче. І як я міг поставитися до тебе так погано, коли завжди зичив тобі тільки добра?

— Припини, Борисе. Ні, справді, припини, — сказав я, побачивши, що він плаче.

— Що я можу сказати? Ти мене запитав, навіщо я її взяв? І що я можу відповісти? Лише те, що наші вчинки ніколи не бувають такими, якими вони здаються, цілком добрими або цілком поганими. Тож це полегшило мені мій учинок. Навіть твій батько… адже він мене годував, розмовляв зі мною, гаяв на мене час, давав мені притулок під своїм дахом, дарував мені свій одяг… ти ненавидів свого батька, але в певному розумінні він був добрий чоловік.

— Я так не думаю.

— А я думаю.

— Ти, мабуть, єдиний так думаєш. І помиляєшся.

— Ні, ти подумай. Я толерантніший, аніж ти, — сказав Борис, підбадьорений перспективою суперечки, гучно всмоктавши в себе сльози. — Ксандра, твій батько… ти завжди уявляв їх злими й поганими. І справді… твій батько був деструктивним… безвідповідальним… дитиною. Він мав широкий дух. Це завдавало йому великого болю! Але він шкодив самому собі більше, ніж будь-кому іншому. І так, — сказав він театральним голосом, не давши мені заперечити. — Він тебе обікрав або намагався обікрасти. Я це знаю, і знаєш, що я тобі скажу? Я також тебе обікрав, ну то й що? Чи так уже погано я вчинив? Бо скажу тобі, — він штовхнув сумку ногою, — світ набагато більш дивний, аніж ми його собі уявляємо. І я знаю, як ти думаєш або як тобі подобається думати, але, може, в даному разі ми маємо випадок, де не можна поділити речі на «добрі» і «погані», як ти завжди хочеш зробити? Наче маєш дві купки. Отут у тебе купка речей добрих, а отут — поганих. Можливо, у світі не все так просто. І знаєш, усю ніч, поки я сюди їхав, різдвяні вогні освітлювали мені дорогу, й мені не соромно тобі зізнатися: я ледве стримував сльози, бо думав, не міг не думати про ту біблійну історію, ти її знаєш, де управитель краде в удови її гроші, а потім тікає в далекі краї, де розумно вкладає їх і привозить удові в тисячу разів більше, аніж він у неї вкрав? І вона його прощає, рада й щаслива, вони вбивають жирне теля й святкують та веселяться?