Донна Тартт - Щиголь

— Саша у в’язниці?

— Він справді там, — захихотів Борис. — Ми одержали викуп, музей одержав картину, копи закрили справу, страхова фірма одержала свої гроші, публіка задоволена, усі виграли.

— Викуп?

— Винагороду чи викуп, називай це, як тобі хочеться.

— Хто заплатив гроші?

— Не знаю. — Борис зробив роздратований жест. — Музей, уряд, приватний громадянин. Чи це має значення?

— Для мене має.

— І даремно. Ти маєш заткнутися й бути вдячним. Тому що, — він підняв підборіддя й перекрикував мене. — Ти знаєш що сталося, Тео? Здогадайся. Здогадайся, як нам пощастило! Вони одержали не тільки твою пташку, а й — хто б міг подумати! Багато інших украдених картин!

— Що?

— Понад два десятки! Деякі з них вони не могли знайти протягом багатьох років! Не всі такі гарні, як твоя, принаймні більшість із них. Така моя особиста думка. Але за чотири чи п’ять із них пропонують великі винагороди — більші, ніж за твою. І навіть за деякі зовсім не знамениті — дохла качка, занудний портрет якогось невідомого мордатого чоловіка — навіть за інформацію про такі картини обіцяють невеликі винагороди, п’ятдесят або сто тисяч. Хто б міг подумати? Тож ти можеш додати це до твоєї заслуги. І я сподіваюся, — сказав він із певною суворістю, — що тепер ти мені пробачиш?

— Що?

— Бо, кажуть, це одне з найбільших в історії відкриттів украдених картин. І це та частина нашої пригоди, яка, я сподівався, тебе задовольнить — може, й ні, хто знає, але я сподівався. Музейні шедеври знову доступні для публіки! Можливість подбати про культурні скарби! Велика радість! Янголи співають! Але так ніколи б не сталося, якби не ти.

Я сидів, опанований мовчазним подивом.

— Звичайно, — додав Борис, кивнувши на сумку, що лежала відкрита на ліжку, — тут не все. Міріам, Вишня і Юрій одержали на Різдво чудові подарунки. І я відразу віддав Антонові й Дімі тридцять відсотків від загальної суми. По половині кожному. Власне, всю роботу виконав Антон, тож, на мою думку, він мав би одержати двадцять відсотків, а Діма — десять. Але для Антона й це величезна сума, і він цілком щасливий.

— То вони знайшли й інші картини. Не тільки мою.

— Так, ти хіба не чув, що я тобі сказав?

— Які інші картини?

— Декотрі з них були дуже відомими й знаменитими. Їх не могли знайти роками.

— Наприклад?

Борис щось роздратовано буркнув.

— О, я не знаю, як вони називаються, ти в мене про це не питай. Кілька сучасних картин — дуже важливих і дорогих, усі дуже схвильовані, хоч, правду кажучи, я не розумію, чому деякі з них так високо цінуються. Чому картина, яку може намалювати хлопчик у дитячому садку, коштує такі шалені гроші? «Бридка ляпка», «Чорна палиця з вузлами». Але також знайшли й кілька картин великого історичного значення. Навіть одного Рембрандта.

— Не морський пейзаж?

— Ні, якісь люди в темній кімнаті. Трохи занудна. Але чудова картина Ван Гога, морський берег. А ще… ну, не знаю… те, що звичайно, Марія, Ісус, багато янголів. Навіть кілька скульптур. І якісь азіатські шедеври також. Мені вони здалися ніякими, але коштують, мабуть, фантастично дорого. — Борис енергійно загасив сигарету. — До речі, згадав. Він утік.

— Хто?

— Сашин китайчик. — Борис підійшов до міні-бару, повернувся з коркотягом і двома склянками. — Його не було в будинку, коли прийшли копи, на його щастя. І якщо він розумний (а він розумний), то він не повернеться. — Він схрестив два пальці. — Знайде собі іншого багатія, який його утримуватиме. Цим він заробляє. Хороша робота, якщо зможеш її знайти. У всякому разі, — він укусив себе за губу, витягуючи корок, чпок! — мені прикро, що я сам до такого не додумався, ще кілька років тому! Зробити один великий обмін! Законний! Офіційний! Замість стільки років грати в перекидання м’ячем. Туди-сюди, — він помахав коркотягом, тік-так, — туди-сюди. Лише нерви псуєш. Стільки часу, стільки головного болю, тоді як легкі урядові гроші лежали просто під носом! Я тобі скажу, — він підійшов до мене й налив червоного вина в мою склянку, — у деякому розумінні, Горст радий не менше, ніж ти, що так усе закінчилося. Він любить косити долари, як і будь-хто, але йому також властиве почуття провини, він плекає ідеї про громадське добро, культурну спадщину, ля-ля-ля!

— Я не розумію, яким чином Горст причетний до цього.

— Я теж не розумію, і ми про це ніколи не довідаємося, — твердо сказав Борис. — Зараз у нас із ним стосунки обережні й чемні. Звичайно ж, — він нетерпляче хильнув свого вина, — звичайно ж, я сердитий на Горста і, можливо, тепер трохи не довіряю йому, як довіряв раніше, а може, й зовсім не довіряю. Але Горст запевняє, що він ніколи не послав би Мартіна, якби знав, що це ми. І, можливо, каже правду. «Ніколи, Борисе, ніколи я б так не вчинив». Звідки я можу знати? Якщо бути цілком відвертим — лише між нами — я думаю, він так каже, аби врятувати свою репутацію. Бо оскільки його намір із Мартіном та Фріцом зазнав краху, що він міг іще зробити, крім як елегантно відступити? Сказати, що він нічого не знав. Я теж напевне нічого не знаю, ти це май на увазі, — сказав він. — Це тільки моя теорія. А Горст наполягає на своєму.