Донна Тартт - Щиголь

— «Дякую тобі, Борисе!» — «Та ну, дрібниці, — іронічно відповів він тепер своїм голосом. — Радий зробити це для тебе».

Пачки грошей. Невідомо звідки. У руках похрускують. Були в цьому якісь емоції або якась загадка, котрі до мене не доходили.

— Як я тобі сказав, тут лише частина. Два мільйони євро. А в доларах це значно більше. Отож — вітаю з Різдвом! Це тобі мій подарунок. Я можу відкрити на тебе рахунок у Швейцарії на решту цих грошей, зробити для тебе банківську книжку, і тоді… Ти чого! — вигукнув він, майже відскочивши від мене, коли я засунув пачки грошей у сумку, закрив її й посунув до нього.

— Ні! Це твої гроші! Мені їх не треба!

— Ти нічого не розумієш! Дозволь, я тобі поясню.

— Я сказав, що мені їх не треба.

— Поттере, — він згорнув руки й подивився на мене холодним поглядом, таким самим, яким дивився в барі у пшеків, — хтось інший на моєму місці зараз вийшов би, засміявшись, і більше ніколи не повернувся.

— Чому ж ти не вийдеш?

— Я… — Він роззирнувся по кімнаті, ніби шукав причину, чому не йде. — Я скажу тобі чому. В ім’я давніх часів. Хоч ти й ставишся до мене як до злочинця. І тому, що я хочу залагодити свою провину перед тобою.

— Яку провину?

— Що?

— Про яку провину ти кажеш? Ти її мені поясниш? Звідки, в біса, надійшли ці гроші? І що, чорт забирай, вони можуть залагодити?

— Знаєш, ти не повинен робити таких швидких висновків…

— Мені начхати на гроші! — майже загорлав я. — Мені потрібна картина! Де картина?

— Якщо ти зачекаєш бодай секунду й перестанеш вигадувати…

— Звідки надійшли ці гроші? З якого джерела? Від Білла Ґейтса? Санта-Клауса? Від зубної феї?

— Припини. Ти як твій батько, забагато драматизму.

— Де картина? Що ти з нею зробив? Вона зникла? Ти її продав?

— Ні, звичайно. — Він рвучко відсунув стілець — Господи, Поттере, заспокойся. Звичайно ж, я її не продав. Як би я міг?

— Я не знаю! Як я можу знати? Навіщо ти все це затіяв? Який у цьому був сенс? Чому я сюди з вами приїхав? Навіщо ти приволік мене сюди? Щоб я допоміг тобі вбивати людей? Так чи ні?

— Я нікого не вбивав у своєму житті, — гордо відказав Борис.

— О Боже. Ти це щойно сказав? Ти хочеш, щоб я засміявся? Ти справді сказав, що ти ніколи…

— То була самооборона. Ти це знаєш. Я не полюю на людей задля розваги, але я спроможний себе захистити в разі потреби. А ти, — сказав він владним голосом, — спровадивши на той світ Мартіна, крім того факту, що якби він залишився живий, то тут не було б ані мене, ані тебе…

— Ти зробиш мені послугу? Може, ти заткнешся? Може, ти трохи відійдеш убік? Бо я тепер не хочу ані бачити тебе, ані дивитись на тебе.

— Якби поліція знала, що ти вколошкав Мартіна, вони нагородили б тебе медаллю, і так учинили б багато інших, невинних людей, які втратили життя через нього.

— Або ти можеш навіть піти геть. Так було б найкраще.

— Мартін був дияволом. Не людиною. Це була не його вина. Таким він народився. Він не мав жодних почуттів, ти знаєш? Я знаю, що Мартін витворяв із людьми набагато гірші речі, аніж просто їх убивав. Не з нами, — поквапно сказав він, махнувши рукою, ніби саме в цьому була причина наших непорозумінь. — Нас він просто пристрелив би по старій дружбі й не дав би волю своїй підлій натурі. Але хіба Мартін був нормальною людиною? Нормальним людським створінням? Ні, не був. Фріц також не був тендітною квіточкою. Тому твоє каяття безглузде, ти повинен бачити події в іншому світлі. Тобі слід бачити свою поведінку як героїзм на службі вищого добра. Ти не можеш завжди бачити життя в такому чорному світлі, це принесе тобі багато лиха.

— Чи можу я запитати в тебе одну річ?

— Що завгодно.

— Де картина?

— Знаєш, — Борис зітхнув і подивився вбік. — Це найкраще, що я міг придумати. Я знав, що ти дуже її хотів. Я не думав, що ти аж так засмутишся, не повернувши її собі.

— Можеш ти просто сказати мені, де вона є?

— Поттере, — він притиснув руку до серця. — Мені прикро, що ти так розгнівався. Я цього не сподівався. Але ти сам казав, що не збираєшся тримати її в себе. Ти мав намір повернути її. Хіба ти так не сказав? — додав він, коли я не перестав дивитися на нього гнівним поглядом.

— Чому ти думаєш, що знайшов правильний вихід?

— Що ж, я тобі скажу! Якщо ти заткнешся й дозволиш мені говорити. Замість по-пустому базікати й псувати нам усе свято.

— Про що ти балакаєш?

— Йолоп. — Він потер собі скроні нігтями. — Звідки, ти думаєш, надійшли ці гроші?

— Як, у біса, я можу це знати?