— О, справді? Тобі, мабуть, було весело.
Його голос звучав неуважно, розгублено.
— Як минув твій обід? — запитав я після обережної паузи.
— О, дуже добре. На вулиці була мокреча, але загалом посиділи чудово. — Він намагався скласти кухонну драбину, але, схоже, це не дуже виходило. — Подарунки для тебе досі лежать під ялинкою, якщо хочеш, можеш їх забрати.
— Дякую. Я відкрию їх увечері. Від утоми з ніг падаю. Тобі допомогти? — запитав я, підступаючи до нього.
— Ні, ні. Не треба. — Щось сталося, голос його видавав. — Я вже її склав.
— О’кей, — сказав я, дивуючись, чому він не згадав про подарунок, який я йому залишив: дитяча вишивка, азбука й цифри, обплетені виноградною лозою, стилізовані домашні тварини, вишиті тонкою шерстяною ниткою, «Меррі Стюртевант вишила в 11 років, 1779». То він і не відкрив його? Я відкопав цю річ на блошиному ринку в коробці з синтетичними бабськими трусами — недешево, як для блошиного ринку, чотириста баксів, але я бачив, що схожі товари продавалися на американських аукціонах за на порядок вищими цінами. Я мовчки дивився, як він блукає кухнею, наче на автопілоті, колами, відчиняє дверцята холодильника, зачиняє їх, нічого звідти не діставши, наливає в чайник води, повністю закрившись, не дивлячись на мене.
— Гобі, що сталося? — запитав я нарешті.
— Нічого.
Він шукав ложку, але висунув не ту шухляду.
— Ти нічого не хочеш мені сказати?
Він обернувся, щоб подивитись на мене, в його очах майнула тінь невпевненості, потім він знову обернувся до грубки й бовкнув:
— З твого боку було непристойно дарувати Піппі те намисто.
— Що ти сказав? — розгублено запитав я. — Вона розсердилась?
— Я… — Дивлячись на підлогу, він похитав головою. — Я не знаю, що з тобою діється. Я не знаю, що мені тепер думати. Зрозумій, я не хочу щось тобі забороняти, — сказав він, коли я нічого йому не відповів. — Справді, не хочу. Власне, я не хотів би про це говорити. Але, — він, здається, підшукував слова, — невже ти не бачиш, що це неправильно й непристойно. Дарувати Піппі намисто за тридцять тисяч доларів? У день твоїх заручин? Просто залишити його в її чоботі? Під дверима?
— Я заплатив за нього не тридцять тисяч.
— Звичайно, ні, у крамниці воно всі сімдесят п’ять коштувало б, якщо купувати окремо. А крім того, — несподівано він підтягнув стілець і сів на нього. — О, я не знаю, що мені робити, — жалібним голосом. — Я не уявляю навіть, як мені почати.
— Що?
— Будь ласка, переконай мене, що ти не пов’язаний з усіма цими справами.
— Справами? — обережно перепитав я.
— Ну… — З кухонного радіоприймача лунала класична музика, задумлива фортепіанна соната. — За два дні до Різдва мене несподівано навідав твій друг Лусіус Рів.
Я наче в прірву провалився, несподівано й на саме дно.
— З вельми прикрими звинуваченнями. Я такого й уявити собі не міг. — Гобі затулив очі великим і вказівним пальцями і якусь хвилину сидів мовчки. — Відкладімо цю справу на потім. Ні, ні, — сказав він, застережливо махнувши рукою, коли я спробував заговорити. — Спочатку про меблі.
Між нами запала нестерпна мовчанка.
— Я розумію, що тобі було нелегко прийти з цим до мене. І також розумію, що я сам же поставив тебе в таке становище. Але ж, — він озирнувся навколо, — два мільйони доларів, Тео!
— Послухай-но, дай мені сказати…
— Мені треба було записувати — він мав фотокопії, чеки на перевезення, де йшлося про меблі, яких ми ніколи не продавали й не збиралися продавати, меблі найвищого аукціонного рівня, яких ніколи не існувало, у мене все це не вкладалося в голові, й на якомусь етапі я перестав рахувати. Десятки! Я не мав найменшого уявлення про те, скільки ти їх продав! І про підсадку ти мені набрехав. Йому потрібно зовсім не це.
— Гобі! Гобі, послухай мене. — Він дивився на мене і, схоже, мене не бачив. — Пробач, що ти про це довідався в такий спосіб, я сподівався спершу все владнати, але… я вже про все подбав. Тепер я зможу все це викупити назад, кожну річ.
Але, замість відчути полегкість, він лише похитав головою.
— Це жахливо, Тео. Як я міг допустити, щоб таке сталося?
Якби я так не розгубився, я пояснив би йому, що він скоїв лиш один гріх — довірився мені й повірив у все, що я йому розповідав; але він здавався таким приголомшеним, що я не міг примусити себе сказати бодай щось.
— Як ти міг зайти так далеко? Як я міг нічого не знати? Він мені показав, — Гобі подивився вбік і знову недовірливо похитав головою, — твій почерк, Тео. Твій підпис. Стіл роботи Дункана Файфа… Комплект шератонівських стільців… Шератонівська канапа, відвантажена в Каліфорнію… Я сам виготовив ту канапу, Тео, власними руками, ти бачив, як я її виготовляв, вона не більше шератонівська, аніж отой пакет із магазину, що там лежить. Уся рама там нова. Навіть підлокітники нові. Оригінальні лише дві ніжки, ти стояв там і дивився, як я виготовляв нові…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу