— Але що станеться зі мною? — знову запитав я.
— Головна проблема в тому, — сказав Енріке, — щоб знайти людину, яка протягом певного часу піклувалася б про тебе. Таку людину, яка погодилася б співпрацювати з соціальними службами, щоб реалізувати план догляду за тобою.
Їхні спільні зусилля заспокоїти мене — спокійні голоси та співчутлива розумна мова — чимдалі більше дратували мене.
— Облиште! — сказав я, відхиляючись від кореянки, яка перехилилася через стіл і намагалася по-дружньому взяти мене за руку.
— Послухай-но, Тео. Дозволь, я поясню тобі дещо. Ніхто не говорить про те, щоб відіслати тебе в інтернат або сирітський притулок.
— Тоді що?
— Ми знайдемо тобі тимчасову опіку. Тобто відшукаємо для тебе безпечне місце з людьми, які працюватимуть опікунами за державним замовленням.
— А якщо я на це не погоджуся? — сказав я таким гучним голосом, що люди обернулися до мене.
— Послухай-но, — сказав Енріке, відхилившись назад і подавши сигнал, щоб йому принесли ще кави. — Держава має притулки для тих молодих людей, які цього потребують. Гарні притулки. І тепер ми розглядаємо саме цю можливість. Бо в багатьох випадках, таких, як у тебе…
— Я не хочу, щоб мене віддали до притулку!
— І правильно робиш, хлопче! — голосно сказала дівчина з рожевим волоссям, що сиділа за сусіднім столом, де розташувалися завсідники нічних клубів. — Нещодавно «New York Post» тільки й писала про Джонтея та Кешона Дайвенсів, одинадцятирічних близнюків, яких ґвалтував і морив голодом їхній опікун десь неподалік Монінгсайд Гайтс.
Енріке вдав, ніби не почув шпильки.
— Зрозумій, ми прийшли, щоб допомогти тобі, — сказав він, поклавши руки на стіл. — І ми також готові розглянути інші варіанти, якщо вони допоможуть тримати тебе в безпеці й задовольняти твої потреби.
— Ви не сказали, що я не зможу повернутися додому!
— Розумієш, міські установи перевантажені — sí, gracias [15] Так, дякую ( ісп. ).
, — сказав він офіціантові, який прийшов долити йому кави в чашку. — Але іноді можна знайти інший вихід, якщо ми приймемо тимчасову ухвалу, а надто в такій ситуації, як твоя.
— Ти розумієш, про що він каже? — Кореянка постукала нігтем по пластмасовій стільниці, щоб привернути мою увагу. — Ніхто не віддасть тебе до притулку, якщо знайдеться хтось, хто захоче пожити з тобою протягом якогось часу. Або навпаки.
— Протягом якогось часу? — повторив я.
З усієї її фрази це були єдині слова, які я зрозумів.
— Може, існує хтось інший, кому ми можемо зателефонувати, з ким тобі було б зручно пожити день або два? Можливо, хтось із твоїх учителів? Або друг вашої родини?
Не знаю чому, але я назвав їм телефонний номер мого давнього приятеля Енді Барбура — перший-ліпший, який спав мені на думку, можливо, тому, що це був перший телефонний номер, крім мого власного, який я завчив напам’ять. Та хоч Енді і я були добрими друзями в початковій школі (разом ходили в кіно, гостювали один в одного з ночівлею, разом займались орієнтуванням у літній школі в Центральному парку), я досі не розумію, чому його ім’я першим злетіло з моїх вуст, бо ми вже не були такими добрими друзями, як раніше. Після початкової школи ми віддалились один від одного й не бачилися по кілька місяців.
— Барбур, із літерою «у», — сказав Енріке, записавши прізвище. — Хто вони тобі, ці люди? Друзі?
— Так, — відповів я. Я знав їх протягом практично всього свого життя. Барбури жили на Парк-авеню. Енді був моїм другом від третього класу. — Його батько обіймає важливу посаду на Волл-стріт, — сказав я і відразу замовк.
Мені раптом згадалося, що батько Енді протягом невідомого мені часу лікувався в психіатричній лікарні Коннектикуту від «виснаження».
— А що ти скажеш про його матір?
— Вони подруги з моєю мамою.
(Це була майже правда, але не зовсім, бо, хоча взаємини між ними й були дружніми, моя мати не була досить багатою й не мала таких суспільних зв’язків, щоб бути рівнею такій героїні світської хроніки, як місіс Барбур.)
— Я питаю не про те. Де вона працює?
— Вона займається доброчинністю, — сказав я після розгубленої паузи. — Як-от організація виставки старовини в Арсеналі.
— Отже, вона домогосподарка?
Я кивнув головою, радий, що моя співрозмовниця знайшла таку влучну фразу. Щоправда, хоч вона й відповідала істині, проте кожен, хто знав місіс Барбур, ніколи не став би її так називати.
Енріке ефектно розписався під якимсь текстом.
— Ми над цим поміркуємо. Хоч я не можу пообіцяти щось конкретно, — сказав він, клацнувши авторучкою і засунувши її до кишені. — Ми, звичайно, можемо залишити тебе на кілька годин із тими людьми, якщо вони справді ті, з ким ти хотів би бути.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу