Донна Тартт - Щиголь

Де вона? Чому досі не прийшла додому? Вона, звичайно, все мені пояснить; вона скаже, що це було не варте переживань, і я зрозумію, яким був дурнем, отак хвилюючись, що її нема.

Щоб викинути її з голови, я зосередився на інтерв’ю, яке вже показували ввечері й тепер передавали вдруге. Куратор в окулярах, твідовому піджаку й краватці-метелику — явно схвильований — говорив про те, яка це дурість — не пускати фахівців у музей, щоб вони оглянули шкоду, завдану творам мистецтва. «Атож, — казав він, — я розумію, що йдеться про місце злочину, але ці картини надто чутливі до змін повітря й температури. Їх можуть пошкодити вода, хімікати або дим. Ми тут із вами розмовляємо, а неоціненні твори мистецтва тим часом руйнуються. Надзвичайно важливо, щоб працівники музею та куратори одержали дозвіл негайно відвідати ті кімнати, де зберігаються головні картини, й оцінити, якої шкоди вони зазнали».

Несподівано задзвонив телефон — неймовірно гучно, наче будильник, який розбудив мене з наймоторошнішого сну в моєму житті. Годі описати почуття полегкості, яке я пережив. Я спіткнувся й мало не впав обличчям на підлогу — так поспішав схопити слухавку. Я був переконаний, що телефонує мати, але подивився на визначник номера й застиг: NYDoCFS.

Нью-Йоркське управління — чого? Коротко завагавшись, я схопив слухавку.

— Алло?

— Здрастуйте, — сказав голос тоном приглушеної чемності, яка примусила мене похолонути. — З ким я розмовляю?

— З Теодором Декером, — сказав я, захоплений зненацька. — Хто це?

— Здрастуй, Теодоре. Мене звуть Марджорі Бет Вайнберг, я соціальний працівник у Департаменті дитячого й сімейного обслуговування.

— Що це таке? Ви хочете щось повідомити мені про мою матір?

— Ти син Одрі Декер? Я не помилився?

— Моя мати! Де вона? З нею все гаразд?

Тривала пауза — жахлива пауза.

— Що з нею сталося? — закричав я. — Де вона?

— Твій батько там? Можу я поговорити з ним?

— Він не може підійти до телефону. Що сталося?

— Пробач мені, але йдеться про надзвичайну подію. Боюсь, вона надто важлива, і тому я маю негайно поговорити з твоїм батьком.

— Що сталося з моєю матір’ю? — заволав я, підхоплюючись на ноги. — Будь ласка! Лише скажіть мені, де вона. Що з нею сталося?

— Ти не сам удома, Теодоре? З тобою є хтось дорослий?

— Ні, вони всі пішли пити каву, — сказав я, окинувши безумним поглядом вітальню.

Балетки криво лежали під стільцем. Червоні гіацинти в обгорненому фольгою вазоні.

— Твій батько теж пішов пити каву?

— Ні, він спить. Де моя мати? Вона поранена? Що сталося?

— Боюсь, я маю попросити, щоб ти розбудив батька, Теодоре.

— Ні! Я не можу!

— Боюсь, ідеться про дуже важливе повідомлення.

— Він не може підійти до телефону! Чому ви не можете просто сказати мені, що сталося?

— Гаразд, якщо я не можу поговорити з твоїм батьком, залишу тобі свій контактний телефон.

Голос звучав лагідно, співчутливо, але все одно він нагадав мені голос бортового комп’ютера Гела з «Космічної Одіссеї 2001».

— Будь ласка, скажи йому, щоб він сконтактував зі мною якнайскоріше. Я маю повідомити йому дуже важливу інформацію.

Після того як я поклав телефонну слухавку, я довго сидів мовчки. Згідно з годинником на каміні, який я міг бачити зі свого місця, була за чверть третя година ранку. Ніколи я не спав і не був сам-один о такій годині. Вітальня — за нормальних обставин така свіжа й відкрита, життєрадісна завдяки присутності моєї матері — тепер здавалася холодною, блідою й незатишною, схожа на дачний будинок узимку: потерта оббивка, шершавий сизалевий килим, лампові абажури з чайнатауну, надто маленькі й надто легкі стільці. Усі меблі, здавалося, витяглись і зіп’ялись навшпиньки, ніби їх також опанувало нервове очікування. Я чув, як гупає моє серце, чув клацання, скрегіт і шарудіння великого старого будинку, що спав навколо мене. Усі спали. Навіть далекі сигнали клаксонів і нечасте торохтіння вантажівок на П’ятдесят сьомій вулиці здавалося слабким і непевним, наче звуки з іншої планети.

Я знав, що незабаром небо набуде темно-синього кольору. Перше слабке й холодне сяйво квітневого дня проникне в кімнату. Вантажівки зі сміттям загуркочуть униз по вулиці; весняні пташки защебечуть у парку; будильники задзвенять у всіх спальнях міста. Звисаючи з бортів вантажівок, хлопці скидатимуть грубі стоси «Times» і «Daily News» на хідники біля газетних кіосків. Матері й батьки в усьому місті човгатимуть розкуйовджені, в нічному одязі та халатах, готуючи каву, підсмажуючи грінки та будячи своїх дітей, щоб відправити їх до школи.