Донна Тартт - Щиголь

Платт був старшим братом Енді й тепер навчався у школі-інтернаті.

— Ти, звичайно, знаєш, де його кімната?

Я сказав, що знаю.

— Ти голодний?

— Ні.

— У такому разі скажи нам, що ми можемо зробити для тебе.

Я знав, що всі вони дивляться на мене. Мій головний біль був більшим, аніж будь-що в цій кімнаті. У круглому дзеркалі в рамі, яке висіло над головою місіс Барбур, вітальня відбивалася ексцентричною мініатюрою: китайські вази, таця для кави, соціальні робітники, що ніяково переступали з ноги на ногу, і все інше.

Зрештою ніякову атмосферу порушив містер Барбур.

— Отже, ходімо, я тебе прилаштую, — сказав він, твердо поклавши руку мені на плече й виштовхуючи з вітальні. — Ні — назад, на корму, на корму. Ага, сюди.

Я був у кімнаті Платта один раз кілька років тому. Платт, який був чемпіоном із лакросу [16] Командна гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою спеціальних сіток на довгій ручці. У чоловічому лакросі дозволено силові прийоми. й трохи психопатом, пригрозив, що він виб’є лайно з Енді й з мене. Коли він жив удома, то весь час замикався у своїй кімнаті (Енді сказав мені, що він там курить травичку). Тепер, коли Платт перебував у Ґротоні, усі його постери познімали зі стін і кімната була порожньою й чистою.

Тут лежали гирі й гантелі, стоси журналу «National Geographics», стояв порожній акваріум. Містер Барбур став висувати й засувати шухляди, щось бурмочучи.

— Погляньмо-но, що тут зберігається… Простирадла. І… ще простирадла. Боюся, я ніколи не заходив сюди раніше, ти мені пробач… А що це? Плавки. Сьогодні вони нам не знадобляться, чи не так?

Нишпорячи в третій шухляді, він нарешті знайшов нову піжаму, досі ще з етикеткою, неймовірно негарну, олень на фланелі кольору електрик, не дивно, що її досі ніхто не носив.

— Ну гаразд, — сказав він, пригладивши рукою волосся і стривожено подивившись на двері. — Я тепер залишу тебе самого. Господи, яка страшна пригода трапилася з тобою. Ти, мабуть, почуваєшся жахливо. Добрий, глибокий сон буде для тебе найкращими ліками. Стомився? — запитав він, пильно подивившись на мене.

Чи стомився я? Мені зовсім не хотілося спати, але якась моя частина так затерпла й заніміла, що я перебував практично в комі.

— Може, ти хотів би мати компанію? Чи розпалити для тебе камін у сусідній кімнаті? Скажи мені, чого ти хочеш.

Почувши це запитання, я пережив гострий напад розпачу — бо хоч я погано почувався, він не міг нічого зробити для мене, і з виразу його обличчя я зрозумів, що він також це знає.

— Ми в сусідній кімнаті, якщо тобі буде щось від нас треба — тобто я незабаром поїду на роботу, але хтось там буде… — Його блідий погляд ковзнув по кімнаті й потім повернувся до мене. — Можливо, я вчиню некоректно, але за таких обставин я не бачу шкоди в тому, щоб налити тобі, як казав мій батько, чарчину чогось міцного. Якщо ти цього захочеш. Але, бачу, ти цього не хочеш, — поквапно додав він, помітивши моє збентеження. — Не зважай на мої слова.

Він підступив ближче, і протягом якоїсь незручної миті я думав, що він доторкнеться до мене або обійме мене. Але натомість він плеснув у долоні й потер їх.

— У всякому разі, ми раді тебе прийняти, і я сподіваюся, що тобі у нас буде добре. Ти скажи прямо, якщо потребуватимеш чогось, гаразд?

Він щойно ступив крок, аби вийти з кімнати, як під дверима почувся шепіт, а потім хтось у них постукав.

— До тебе гості, — сказав Барбур і пішов геть.

І до кімнати увійшов Енді, моргаючи очима, поправляючи окуляри. Було очевидно, що вони розбудили його й витягли з ліжка. Пружини гучно заскрипіли, коли він сів поруч мене на краєчок Платтового ліжка, дивлячись не так на мене, як на протилежну стіну.

Він прочистив горло й поправив окуляри. Запала тривала мовчанка. У батареях щось сичало й дзвеніло. Його батьки зникли так швидко, ніби почули сигнал пожежної тривоги.

— От лихо, — сказав Енді через кілька хвилин своїм похмурим рівним голосом.

— Авжеж, — сказав я.

І ми вдвох сиділи мовчки поруч, дивлячись на темно-зелені стіни Платтової кімнати та на світліші квадрати, де раніше були приліплені його постери. Що ми могли сказати один одному?

Навіть тепер, коли я пригадую той час, мене опановує задушливе безнадійне почуття. Усе було жахливим. Люди пропонували мені холодні напої, теплі светри, їжу, яку я не міг їсти: банани, кекси, сандвічі, морозиво. Я казав «так» або «ні», коли до мене озивались, і не відривав погляду від підлоги, щоб ніхто не бачив, як я плачу.