Донна Тартт - Щиголь

Хоч помешкання Барбурів було величезним за стандартами Нью-Йорка, воно було на першому поверсі, й туди практично не проникало світло навіть із боку Паркової авеню. Хоч ніч там ніколи не наставала, та й день також, проте світло від ламп, яке падало на полірований дуб, створювало враження святкового настрою та безпеки, як у приватному клубі. Друзі Платта називали це помешкання склепаторієм, а мій батько, який раз або двічі приходив сюди забирати мене після ночівлі, згадував про нього як про «Офіс Франка Е. Кемпбелла» за назвою похоронної контори. Але я знаходив втіху в густій темряві з передчуттям війни, в якій легко було заховатися, якщо тобі не хотілося ні з ким розмовляти й не хотілося, щоб хтось на тебе дивився.

Люди приходили, щоб зі мною поспілкуватися, — мої соціальні працівники, звичайно, а також призначений мені міськими організаціями психіатр, який працював на доброчинних засадах, а ще люди з материної служби (деяких із них, наприклад Матильду, я вельми майстерно передражнював, щоб розвеселити матір), навідували мене також люди з університету й ті, з якими вона працювала в модельному бізнесі. Напівзнаменитий актор на ім’я Джед, який іноді святкував із нами День подяки («Твоя мати була королевою Всесвіту, як на мій погляд»), і злегка панкізована жінка в помаранчевому пальті, на ім’я Кіка, що розповіла мені, як вона і моя мати — не маючи ані цента в Іст-Віллідж — улаштували розкішний обід на дванадцять осіб, що не коштував і двадцяти доларів (використавши, крім усього іншого, пакетики з вершками та цукром, які вони поцупили в кафе, та зелень, нишком насмикану з ящика на підвіконні в сусіда). Аннетта, сімдесятирічна вдова пожежника, колишня сусідка моєї мами, коли та жила ще в Нижньому Іст-Сайді, принесла мені коробку печива з італійської пекарні неподалік від місця, де жили вона і моя мама, того самого здобного печива з кедровими горішками, яке вона завжди приносила нам, коли навідувала нас у Саттон-Плейс. Прийшла й Чінція, наша колишня служниця, яка розплакалася, коли побачила мене, й попросила фотографію моєї матері, щоб носити в гаманці.

Місіс Барбур уривала ці візити, якщо вони надто затягувалися, на тій підставі, що я легко стомлювався, але також — я підозрював — вона не хотіла, щоб такі люди, як Чінція або Кіка, монополізували її вітальню на нескінченний період часу. Десь через сорок п’ять хвилин вона приходила й спокійно ставала у дверях. І якщо гості не розуміли натяку, вона подавала голос і дякувала їм за те, що вони прийшли, — дуже чемно, але в такий спосіб, що люди розуміли: час минає — і підводилися. (Її голос, як і голос Енді, був глухий і віддалений; навіть якщо вона стояла поруч із вами, він лунав так, ніби вона передавала повідомлення з Альфи Центавра.)

Навколо мене, над моєю головою, життя родини Барбурів тривало. Щодня дзвінок у дверях дзвонив багато разів: приходили домашні робітниці, няньки, постачальники продуктів, репетитори, викладачі гри на фортепіано, світські дами й бізнесмени в мокасинах, що працювали в благодійних фондах, заснованих місіс Барбур; молодші брат і сестра Енді, Тодді й Кітсі, бігали по темних залах разом зі своїми шкільними друзями. Нерідко пополудні приходили на чашку чаю або кави жінки, які пахли парфумами, з торбинами для закупівель; вечорами пари, вдягнені для вечері, збиралися з бокалами вина та газованої води у вітальні, де щотижня змінювалося квіткове оформлення завдяки пихатому флористу з Медісон-авеню, а на журнальному столику були акуратно розкладені найсвіжіші випуски «Architectural Digest» і «New Yorker».

Якщо містер і місіс Барбури мали безліч клопоту з зайвою дитиною, що несподівано впала їм на голови майже без попередження, у них вистачило такту не показувати цього. Мати Енді зі своїми досить скромними прикрасами і ще скромнішою усмішкою належала до тих жінок, які можуть зателефонувати й до мера в разі потреби, тож вона напрочуд легко вміла долати перешкоди, створювані нью-йоркською бюрократією. Навіть у своєму збентеженні й горі я відчував, що вона впливає на події за лаштунками і полегшує мені життя, захищаючи від брутальності машинерії соціальної опіки — і, як я тепер остаточно зрозумів, від преси. Вона перекинула майже безперервні телефонні дзвінки на свою мобілку. Я чув розмови тихим голосом, інструкції консьєржам. Після того як я витерпів один із тривалих допитів Енріке про те, де перебуває мій батько, — ці допити часто доводили мене до сліз, він міг із тим самим успіхом допитувати мене, щоб довідатися про розташування ракетних баз у Пакистані, — вона попросила мене вийти з кімнати, а тоді своїм контрольованим монотонним голосом поклала цьому кінець («Зрозумійте, очевидно хлопець не знає, де він є, мати також цього не знала… так, я розумію, що ви хотіли б його знайти, але, очевидно, він не хоче бути знайденим і вжив заходів, щоб його не знайшли… він не давав грошей на утримання дитини, він залишив купу боргів, він утік із міста, не сказавши й слова, тож, чесно кажучи, я не розумію, чого ви досягнете, якщо знайдете цього чудового батька й чудового громадянина… Так, так, усе в нього добре й чудово, і якщо ані кредитори, ані ваша установа не спроможні знайти цього чоловіка, тоді я не розумію, навіщо ви знущаєтесь із дитини? Чи можемо ми домовитися, щоб ви поклали цьому край?»)