Донна Тартт - Щиголь

На білих крилах суєти. Розігнався й стрибнув у нескінченність.

Потім раптом — гримнули фанфари — я здригнувся. Літургійний спів змінився вибухом недоречно гучної оркестрової музики. Мелодійної, дзвінкої. Хвиля розчарування накотилася на мене. Сюїта з балету «Лускунчик». Усе не так. Усе не так. Ніхто не накладає на себе руки під радісні звуки святкової феєрії, під гучну оркестрову музику, під якийсь там марш, і мій шлунок відразу підстрибнув, підкотився до горла, враження було таке, ніби я щойно випив літр лимонного соку, і я впав навколішки, не встигши добігти до смітника, й вивергнув із себе потік прозорої кислоти, жовта хвиля за жовтою хвилею, ще одна й ще одна.

Коли це нарешті припинилося, я сів на килим, поклавши лоб на краєчок металевої урни; дитяча балетна музика й далі дратувала мене, проникаючи у вуха. Я не був навіть п’яний, нехай йому чорт, мене лише нудило. Я чув, як у холі базікають американські подружжя, сміючись, голосно прощаючись і розходячись до своїх номерів; колишні друзі по коледжу, а тепер працюють тут у фінансовому секторі, ще п’ять років треба буде відбути у сфері корпоративного права, а Фіона восени піде до першого класу, в Оукландії все гаразд, ну то добраніч, ми любимо вас… я теж міг би жити таким життям, але не хотів. Це останнє, що я встиг подумати, перш ніж підвівся на ноги, вимкнув музику, яка мене дратувала, і — шлунок мені так і скручувало — упав долілиць на ліжко, наче стрибнув у воду з мосту, всі лампи в кімнаті ще горіли, коли я випав із зони світла, й темрява зімкнулася в мене над головою.

Коли я був малим, після маминої смерті, я дуже старався думати про неї, аж доки засну, і завжди сподівався, що вона мені присниться, проте вона ніколи мені не снилася. Або, власне кажучи, снилася постійно, але як відсутність, а не як присутність: протяг віє у щойно покинутому нею домі, її почерк на блокноті, запах її парфумів, вулиці в дивних безлюдних містах, де, я знаю, вона пройшла лише хвилину тому, але щойно зникла, тінь, яка ковзає по освітленій сонцем стіні. Іноді я помічав її в натовпі або в таксі, яке від’їздило геть, і ці її зблиски я зберігав і цінував, хоч мені ніколи не щастило возз’єднатися з нею. Завжди врешті-решт вона мене уникала; я щоразу тільки-но пропускав її дзвінок або плутався в її телефонному номері; або підбігав, задиханий і засапаний, до того місця, де вона мала бути, лише для того, щоб переконатися: вона звідти вже пішла. Коли я став дорослим, ці хронічні невдачі в спробах зустрітися з нею стали чергуватися з набагато болючішою тривогою: мене опановувала паніка, коли я довідувався чи згадував або хтось мені безжально повідомляв, що вона живе на протилежній частині міста в жалюгідній халупі, куди я з невідомих причин не їздив багато років, щоб побачитися з нею. Зазвичай я розпачливо намагався найняти таксі або дійти до неї пішки, але завжди прокидався, так і не зустрівшись із нею. У цих нав’язливих сценаріях було щось повторюване до жорстокої занудності, що нагадувало мені про істеричного чоловіка однієї з клієнток Гобі, кадра з Волл-стріт, який, коли перебував у відповідному настрої, полюбляв знову й знову розповідати три ті самі історії про свою участь у в’єтнамській війні, користуючись тими самими механічними словами й жестами; те саме тра-та-та кулеметних пострілів, рубає повітря рукою, завжди в одному й тому самому місці. Обличчя в усіх застигали, коли за напоями після обіду він починав свою розповідь, яку ми чули мільйон разів і яка (як і мої марні спроби зустрітися з матір’ю ніч за ніччю, рік за роком, сновидіння за сновидінням) була твердою й незмінною. Він завжди спотикався об один і той самий корінь, йому ніколи не щастило встигнути до свого друга Ґейджа, як і мені ніколи не вдавалося зустрітися з матір’ю.

Але в цю ніч я нарешті її знайшов. Або, якщо точніше, це вона мене знайшла. Цей випадок здався мені винятковим, хоч, можливо, якоїсь іншої ночі, в якомусь іншому сновидінні вона знову до мене прийде, можливо, тоді, коли я помиратиму, хоч прагнути цього, либонь, означає прагнути надто багато. Звичайно, я менше боятимуся смерті (не тільки своєї смерті, а й смерті Велті, смерті Енді, Смерті загалом), якщо знатиму, що близька людина зустріне мене в її дверях, бо — пишучи це, я не можу втриматися від сліз — я тепер пригадую, як бідолашний Енді сказав мені з виразом жаху на обличчі, що моя мати — єдина людина з тих, кого він знав і любив, котра померла. Тож, можливо, коли Енді відплювався й відкашлявся в країні потойбіч води, можливо, саме моя мати стала навколішки поруч із ним, щоб привітати його на чужому березі. Можливо, безглуздо плекати такі надії. А може, ще безглуздіше не плекати їх.