Донна Тартт - Щиголь

Акт протесту. Життя пусте, марне й нестерпне. Навіщо мені зберігати йому вірність? Немає сенсу. Чому не завдати Долі удару кулаком? Кинути книгу у вогонь і покінчити з усім? Здавалося, не буде кінця нинішнім жахіттям, багато зовнішніх жахіть приєднаються до моїх власних внутрішніх; а прийнявши достатню кількість наркоти (я зазирнув у пакетик: залишилося менш ніж половина), я можу покласти цьому край і податися деінде — у пишну темряву, феєрверк зірок.

Але я не був цілком переконаний, що мені вдасться з усім покінчити. Я не хотів витрачати те, що в мене було, на кілька годин забуття лише для того, щоб потім прокинутись у своїй клітці (або ще гірше: у голландській лікарні без паспорта). З другого боку, я давно не приймав наркотиків, утратив витримку до них і був упевнений, що в мене вистачить, аби успішно виконати свою роботу, якщо я поставлюся до неї серйозно й спочатку добре нап’юся, а на завершення ковтну свою пігулку, призначену для екстремальних ситуацій.

Пляшка охолодженого білого вина в міні-барі. Чом би й ні? Я допив решту свого джину й відкоркував вино, почуваючись рішучим і радісним — я був голодний, у міні-бар поклали крекери й закуски до випивки, але мій задум було легше здійснити на порожній шлунок.

Відчуття полегкості було величезним. Спокійний і тихий відхід. Безмежна радість одразу всього здихатися. Я знайшов на радіо канал класичної музики — там виконували різдвяні гімни, врочисті й літургійні, то були не так мелодії, як спектральний коментар до них — і подумав, чи не залізти мені у ванну.

Але ванна почекає. Натомість я висунув шухляду стола й дістав звідти готельний комплект канцелярського приладдя. Сірий кафедральний камінь, мінорні гексахорди. Rex virginum amator [222] Рядок із релігійного гімну ХІІІ століття. «Цар небесний, дівчат заступник» ( лат .). . Між лихоманкою і водою в каналах навколо мене утворилася примарна подвійність, межова зона, яка водночас була кімнатою в готелі й каютою корабля, що легко гойдався на воді. Життя у відкритому морі. Смерть від води. Коли ми були малими дітьми, Енді казав мені своїм моторошним марсіянським голоском, як він чув на освітньому каналі, що Діва Марія оберігає тих, хто плаває на морі, що молитви з розарієм [223] Розарій — католицька традиція молитви з чотками. За переказами, молитися з чотками заповідала Діва Марія. захищають, зокрема, від утоплення. Mary Stella Maris. Марія Зірка Моря.

Я уявив собі Гобі на опівнічній месі, опускається навколішки між лавами у своєму чорному костюмі. Позолота поступово стирається. На дверях шафи, на кришці бюро часто можна бачити маленькі виїмки.

Речі шукають своїх законних власників. Вони наділені людськими властивостями. Вони нечесні або чесні, підозріливі або довірливі.

Справді чудові предмети не з’являються нізвідки.

Готельна ручка була далека від досконалості, я волів би мати кращу, але папір був кремовий і цупкий. Чотири листи. Листи до Гобі та місіс Барбур будуть найдовшими, бо вони найбільше заслуговують на моє пояснення, і це єдині люди, які за мною сумуватимуть, коли я помру. Але я напишу також Кітсі — щоб запевнити, що це не її провина. Лист до Піппи буде найкоротшим. Я хотів, аби вона знала, як сильно я її кохав, і водночас переконати, що анітрохи не звинувачую її за те, що вона не відповіла на моє кохання.

Але я їй цього не скажу. Я хочу не бризнути в неї отрутою, а обсипати її пелюстками троянд. Моя мета в тому, щоб коротко повідомити, яким щасливим вона мене зробила, а про більшу частину конкретних подробиць не згадувати.

Коли я заплющив очі, то був вражений клінічно гострими стрілами спогадів, якими лихоманка обсипала мене невідомо звідки, то були наче сигнальні ракети, що злітали над джунглями, яскраві спалахи навдивовижу деталізованого й емоційно насиченого матеріалу. Стріли світла проникали крізь заґратовані вікна нашої колишньої квартири на Сьомій авеню, шкарубкі сизалеві килимові покриття та червоні рубці від них, що відбивалися на моїх руках і колінах, коли я грався на підлозі. Помаранчева вечірня сукня мами з якимись блискучими бляшками в нижній частині, до яких мені завжди хотілося доторкнутися. Наша колишня служниця Аламеда розминає банани в скляній мисці. Енді віддає мені честь, перш ніж зникнути, спотикаючись, у темному холі свого помешкання: «Слухаюсь, капітане!»

Середньовічні голоси, строгі, віддалені. Могутня сила неприкрашеної пісні.

Я, власне, навіть не засмутився, а радше відчув себе так, як тоді, коли дантист нахилявся над моїм останнім і найбільш проблемним зубним каналом і казав: «Ну, тепер майже все!»