Донна Тартт - Щиголь

— Ви мешкаєте в Парижі?

— Ні, у Сполучених Штатах.

— Так от щодо тимчасового паспорта — тимчасовий паспорт навіть не має того чипа, який вам потрібен, щоб в’їхати в Сполучені Штати, тому я сумніваюся, що в такий спосіб ви дістанетеся додому скоріше, ніж якби… — Дзелень, дзелень, дзелень. — Одну хвилинку, сер. Ви зможете трохи побути на лінії?

— Коротше кажучи, мене звуть Голлі. Дати вам мій окремий телефон на той випадок, якщо під час перебування тут у вас виникнуть проблеми чи буде потрібна допомога?

Моя лихоманка чомусь мала тенденцію посилюватися з настанням ночі. Та після того, як я стільки годин простовбичив на холоді, вона набула властивості підсилюватися ривками, ніби важкий предмет, який тягнуть на мотузці на вершину високої будівлі; тож, повертаючись додому, я майже не розумів, чому рухаюсь або чому я досі не впав, як я примудряюся ступити ще бодай крок, якесь хистке й слизьке забуття несло мене понад каналами й дощовими провулками, підіймало над протягами та голими дахами, звідки я, здавалося, дивився згори сам на себе; я зробив помилку, не взявши таксі на вокзалі, й тепер перед очима в мене постійно маячили целофанова торбина в сміттєвому баку, блискуче рум’яне обличчя касирки на вокзалі та Борис зі слізьми в очах і закривавленими руками, що тримався за обпалену рану на рукаві: а вітер завивав, моя голова палахкотіла вогнем і я раз у раз смикався, намагаючись уникнути якихось чорних епілептичних тіней на рівні своїх ліктів; ті чорні сплески були оманою зору, насправді нікого й нічого там не було, лише вряди-годи проїздив під дрібним дощем згорблений велосипедист.

Важка голова, горло болить. Коли нарешті я зловив на вулиці таксі, то з’ясувалося, що йти до готелю мені залишалося кілька хвилин. Коли я нарешті піднявся у свій номер — перемерзлий і тремтячий, — мене там чекала єдина приємна новина. У кімнаті в мене прибрали й наповнили мені міні-бар, який я був спустошив, випивши навіть апельсиновий лікер «Куантро».

Я дістав звідти дві міні-пляшки з джином, змішав джин із гарячою водою з-під крана й сів на обтягнутий парчею стілець біля вікна, тримаючи склянку кінчиками пальців і спостерігаючи, як спливають години. Очі в мене злипалися, я перебував у напівдрімоті, похмуре зимове світло ковзало від стіни до стіни паралелограмами, що падали на підлогу й звужувалися, аж поки зовсім зникали, надійшов час обідати, живіт у мене заболів, у горлі пересохло від жовчі, а я все ще сидів там, у темряві. Я не думав нічого нового, все те, про що завжди думав і в набагато менш складних обставинах. Думки пронизували мене потужно й несподівано, отруйний шепіт у голові майже не змовкав, хоч іноді ставав таким тихим, що звучав майже на межі чутності, але в інших випадках зростав до безконтрольного реву, переходив у напад шаленства, хтозна-чому, іноді спричинити його міг навіть поганий кінофільм, або занудна вечірка, або короткочасна нудьга, або тривалий біль; тимчасова паніка й перманентний розпач — усе це навалювалося на мене відразу й спалахувало таким сірим, моторошним світлом, що я бачив, реально бачив, озираючись у кошмарній тривозі на минулі роки, бачив виразно і ясно, що світ і все, що в ньому, завжди перебуває в глибокій дупі й ніколи не буває бодай стерпним, відчував нестерпну клаустрофобію душі — кімната без дверей і вікон, із якої немає виходу, на мене накочуються хвилі сорому й жаху, відчепіться від мене, моя мати лежить мертва на мармуровій підлозі, припини, припини, голосно шепочу сам до себе в ліфтах, у таксі, залиште мене в спокої, я хочу померти, то була холодна, обміркована лють, спрямована на самознищення, яка не раз заганяла мене в густому тумані рішучості до моєї кімнати, де я ковтав неймовірну суміш із наявних під рукою наркотиків і бухла, і тільки завдяки невмінню та витривалості я зрештою завжди з розчаруванням приходив до тями, водночас відчуваючи полегкість щодо Гобі, якому не доведеться знайти мій труп.

Чорні птахи. Жахливе свинцеве небо, як на полотнах Егберта ван дер Пула.

Я підвівся на ноги й увімкнув настільну лампу, розхитуючись у слабкому світлі кольору сечі. Я міг чекати. Міг утекти. Але це не був вихід, це були радше спроби вижити: марні, як у миші, яка шастає в клітці зі зміями, шукаючи, де їй від них заховатися. Вони могли лише продовжити мені дискомфорт і напругу. Щоправда, був іще один вихід: я відчував, що працівник консульства не стане затримуватися з відповіддю й негайно зателефонує мені, якщо я «в неробочий час» залишу на автовідповідачі повідомлення, що я американський громадянин і хочу зізнатися в убивстві.