Донна Тартт - Щиголь

Я поклав торбинку з солодощами в кишеню костюма і стояв у холі, глибоко дихаючи. Навіть людям, засудженим до страти, дозволяється замовити собі останній обід, цю тему для дискусій Гобі (який невтомно куховарив і з насолодою їв) не раз порушував у кінці вечора після арманьяку, поки нишпорив по кухні, шукаючи порожні коробки з-під тютюну та зайві блюдця, які правили за імпровізовані попільнички для гостей. Для нього це було метафізичне питання, яке ліпше обговорювати на повний шлунок, після того, як усі десерти з’їдено й принесено останню тарілку з жасминовими карамельками, бо — якщо справді дивишся в самий кінець, за край ночі, заплющивши очі й помахавши Землі на прощання рукою — що ти вибереш? Який приємний спогад із минулого? Простий обід із куркою в дитинстві? Чи скористаєшся останньою нагодою посмакувати наостанок делікатесів, чогось недосяжного — фазанів із морошкою, білих трюфелів з Альби? Щодо мене, то я навіть не здогадувався, як мені хочеться їсти, аж доки вийшов у коридор, але в ту саму мить, стоячи там із дряпанням у шлунку, поганим присмаком у роті й перспективою з’їсти останню страву, яку я сам собі оберу, мені здалося, що я ніколи ще не вдихав таких чудових пахощів, як пахощі цієї цукрової теплоти: кави й кориці, щойно спечених булочок із маслом з континентального сніданку. Дивно, подумав я, повертаючись назад до своєї кімнати й переглядаючи меню кімнатного обслуговування, хотіти чого зовсім простого, відчувати апетит задля самого апетиту.

— Vrolijk Kerstfeest! [228] Веселого Різдва! ( нідерл. ) — сказав мені через півгодини кухарчук, кремезний підліток із розкуйовдженим волоссям, наче знятий із картини Яна Стена — на голові вінок із блискучого «дощику», за вухом гілочка падуба.

Він театральним жестом познімав кришки з таць.

— Спеціальний голландський різдвяний хліб, — сказав він з іронією в голосі. — Його випікають лише сьогодні.

Я замовив «святковий сніданок із шампанським», до якого входили маленька пляшка шампанського, омлет із трюфелями, ікра, фруктовий салат, тарілка копченого лосося, великий шматок паштету і з півдесятка мисочок із соусом, корнішонами, каперсами, спеціями та маринованими цибулинками.

Він відкоркував шампанське й пішов (після того як я віддав йому на чай майже всі євро, що в мене залишились), і я налив собі трохи кави та обережно її смакував, міркуючи, чи можу її проковтнути (мене ще нудило, а кава на такій близькій відстані пахла не так смачно), коли задзвонив телефон.

Це був клерк зі стійки реєстрації.

— З Різдвом, містере Декер, — швидко сказав він. — Пробачте мені, але хтось підіймається до вас. Ми спробували затримати його біля приймального столу…

— Що?

Я завмер. Чашка з кавою застигла, не донесена до рота.

— Він уже на півдорозі до вас. Я спробував його зупинити. Я попросив його зачекати, але він не схотів. Тобто мій колега попросив його зачекати. Він побіг нагору, перш ніж я встиг зателефонувати…

— Он як.

Я оглянув кімнату. Уся моя рішучість зникла вмить.

— Мій колега, — провадив клерк здушеним голосом, — мій колега щойно побіг сходами за ним. Усе це сталося дуже раптово. Я думав, мені слід…

— Він себе назвав? — запитав я, підходячи до вікна й думаючи, чи не розбити мені його стільцем.

Жив я невисоко, і стрибок був би не дуже високим, футів дванадцять, не більше.

— Ні, він себе не назвав, сер. — Портьє заговорив дуже швидко. — Ми не змогли — тобто він виявився дуже наполегливим, він прослизнув повз нас, перш ніж ми…

У коридорі почувся гамір. Хтось кричав нідерландською мовою.

— …у нас не вистачає працівників сьогодні, ви ж розумієте…

Хтось рішуче загримав у двері — то був грубий і нервовий стукіт, що розбудив у моїй пам’яті фонтан крові, який бризкав із Мартінового лоба, я здригнувся й розлив каву. Прокляття, лайнувся я подумки, подивившись на свій костюм і сорочку — зіпсовані. Не могли вже зачекати, поки я поснідаю? Хоча, подумав я, витираючи плями на сорочці серветкою й похмуро прямуючи до дверей, можливо, це хлопці Мартіна, й усе закінчиться швидше, ніж я собі уявляв.

Але натомість, коли я відчинив двері, — я майже не повірив своїм очам — там стояв Борис. Пом’ятий, із червоними очима, геть виснажений. У волоссі сніг, пальто теж у снігу. Я був надто приголомшений, щоб відчути полегкість.

— Невже це ти? — сказав я, коли він мене обняв, а потім, звертаючись до клерка, який до нас поспішав, промовив: — Ні, все гаразд.

— Ти бачиш, що тут діється? Чому я повинен чекати? Чому я повинен чекати? — сердито промовив він, викинувши руку до клерка, який завмер на місці, витріщивши очі. — Я вам хіба не сказав, що знаю, де його кімната? Звідки б я це знав, якби він не був моїм другом? — Потім пояснив мені: — Я не розумію, навіщо всі ці витребеньки. Безглуздо! Я стовбичив там цілу вічність, а до стійки не підійшов ніхто. Ніхто! Пустеля Сахара! — Кинувши розлючений погляд на клерка: — Я чекав, чекав! Дзвонив у дзвінок. А в ту секунду, коли подався нагору, чую: «Стривайте, сер, стривайте! — він зобразив тонкий дитячий голос, — поверніться!» — і він погнався за мною…