Донна Тартт - Щиголь

Я прокинувся, наче мені врізали ляпасf, мене нудило, й усе тіло свербіло, ніби під шкірою повзали мурахи. Наркота поступово вивітрювалася з організму, а паніка поверталася з ревом, удвічі сильніша, ніж була, і спітнілий, весь у гарячці, я, вже без сумніву, був геть хворий. Поплентавшись до ванної й знову все з себе виблювавши (не по-наркоманськи весело, а зі звичайною огидою), я повернувся в кімнату й із тремтінням у тілі подивився на свій піджак і шарф, подумавши, як мені пощастило. Усе для мене закінчилося о’кей (а може, ще не закінчилося?), хоч могло б закінчитися дуже погано.

Я незграбно дістав костюм і шарф із целофанового пакування, підлога піді мною гойдалася, наче палуба корабля, і довелося спертися на стіну, щоб утриматися на ногах, — начепив окуляри й сів на ліжку, щоб роздивитися їх на світлі. Тканина здавалася зношеною, а так усе було гаразд. Але потім я знову засумнівався. Тканина була надто чорною. Я то бачив плями, то не бачив. Мій зір ще не прийшов до норми. Можливо, це трюк, можливо, якщо я спущусь у вестибюль, там на мене вже чекають копи, але ні — я відігнав цю думку — припускати таке безглуздо. Вони конфіскували б мій одяг, якби знайшли щось підозріле на ньому, хіба ні? Звичайно ж, вони не повернули б його випрасуваним і чистим.

Я ще частково перебував десь далеко, ніби це й не зовсім я. Якимсь чином моє сновидіння про яхту проникло в мій готельний номер, тож це була тепер не тільки кімната, а й каюта корабля. У вбудованих шафках (над моїм ліжком і під карнизами) акуратно прилаштовані мідні ручки, начищені до блиску, як на флоті. І дерево тут корабельне: палуба розгойдується, за вікнами хлюпотить чорна вода каналів. Я у своїй маячні знявся з якоря і кудись дрейфую. Над водою висне густий туман, вуличні ліхтарі просвічують крізь нього сірим і тьмяним світлом, розм’яклі й розмиті до тонкого серпанку.

Свербить, свербить. Шкіра горить вогнем. Нудить, голова розколюється. Що вищого ґатунку наркота, то сильнішого вона завдає болю, психічного й фізичного, коли вивітрюється. Я знову бачив, як із лоба в Мартіна вилітають згустки крові, але тепер на глибшому рівні, це відбувалося майже всередині мене, я відчував кожну пульсацію, кожну бризку — і навіть гірше, мене заморозило відчуття того, що моя картина тікає від мене. Заляпане кров’ю пальто, ноги хлопчика, який схопив її й кудись поніс. Затемнення. Катастрофа. Людям, які залежать від законів біології, немає пощади; ми живемо протягом якогось часу, трохи хвилюємось і помираємо та гниємо в землі, як покидьки. Час швидко нас усіх руйнує. Але зруйнувати або втратити річ, яка не знає смерті, порвати зв’язки сильніші, ніж тимчасові, — це вже окрема метафізична подія, що дає нам скуштувати новий смак розпачу.

Батько сидить за столом для гри в бакара опівночі в охолодженому кондиціонером повітрі. Завжди є щось більше, прихований рівень речей. Талан ховається в чорному настрої та в його маніфестаціях.

Він звірявся з зірками, чекав ретроградного Меркурія, щоб зірвати великий куш, прагнучи знання поза межами звичайного. Його щасливим кольором був чорний, щасливим числом — дев’ятка. Здай-но карти ще раз, друзяко. Існує схема, і ми її частини. Але якщо ти глибоко проникнеш у цю ідею схеми (чого батько ніколи не завдавав собі клопоту робити), ти натрапиш на таку чорну порожнечу, яка категорично зруйнує все, що ти завжди сприймав як світло або думав, що це воно.

Перед Різдвом усі дні злилися в один, бо через свою хворобу й добровільну самотність я втратив спроможність стежити за часом. Я залишався у своїй кімнаті, напис «Прошу не турбувати» висів на дверях. А телебачення, замість вносити бодай невелику частку нормальності, лише посилювало безлад, який панував в інформаційному просторі: ані логіки, ані структури, що показуватимуть далі — невідомо, це могло бути що завгодно, то «Вулиця Сезам» нідерландською мовою, то голландці, які розмовляють, сидячи за столом, то ще більше голландців, які розмовляють, сидячи за столом; можна було, звичайно, дивитись і «Sky News», і CNN, і BBC, проте жодних місцевих новин англійською не передавали (нічого значущого, нічого такого, що стосувалося б або мене або подій у гаражі), хоч одного разу я мало не підстрибнув, коли, перемикаючи канали, натрапив на давній американський серіал про копів і з подивом побачив на екрані свого 25-річного батька: роль без слів, їх у нього таких було чимало, він там стовбичив позаду політичного кандидата на прес-конференції, схвально киваючи на обіцянки того суб’єкта й протягом якоїсь миті подивившись у камеру прямо через океан у майбутнє, на мене. У цьому було стільки іронії, багатозначної, моторошної, що я з жахом витріщив очі й роззявив рота. Попри стрижку та кремезнішу постать (у ті дні він часто ходив у тренажерний зал і тягав залізо), він був точною копією мене. Але найбільше мене вразило, яким порядним і чесним він видавався (близько 1985 року) — мій на той час уже пов’язаний з криміналітетом батько, що скочувався до алкоголізму. Ніщо з його вдачі, з його майбутнього не відбивалося на його обличчі. Натомість він здавався рішучим, уважним, зразком упевненості й перспективності.