Донна Тартт - Щиголь

Я прокинувся в якусь невизначену годину від пронизливого дзвінка у двері, який змусив мене підстрибнути, наче ошпареного. Простирадла були сплутані й мокрі від поту, жалюзі опущені, тому я не мав ані найменшого уявлення, котра зараз година й навіть день чи ніч. Я ще не зовсім прокинувся. Накинувши халат, я відчинив двері на ланцюжок і запитав:

— Борис?

Жінка у формі, зі спітнілим обличчям.

— Прання, сер.

— Що, вибачте?

— На рецепції мені сказали, що ви просили забрати у вас одяг до пральні.

— Е…

Я подивився на дверну ручку. Як після всього, що зі мною напередодні сталося, я не здогадався повісити на двері напис «Не турбувати»?

— Одну хвилинку.

Зі своєї валізи я дістав сорочку, яку вдягав на вечірку Анни, — ту саму, про яку Борис сказав, що вона не досить добра для Ґроздана.

— Ось, — сказав я, передавши сорочку крізь двері, а потім попросив: — Зачекайте.

Піджак від костюма. Шарф. Обидва чорні. Чи варто віддати їх? Вони були пом’яті й мокрі на дотик, та коли я ввімкнув настільну лампу й пильно їх розглянув — в окулярах, своїм натренованим Гобі оком, підсунувши тканину під самий ніс, — то не побачив ніякої крові. Клаптем білої тканини я тицьнув у кілька місць, щоб побачити, чи не стане вона рожевою. Вона справді зарожевіла, але дуже слабенько.

Покоївка досі чекала, й необхідність поспішати була для мене певною полегкістю — рішення треба приймати швидко, немає коли вагатися. З кишень я дістав свій гаманець, сирувату, але, на подив, не розм’яклу оксиконтинку, яку поклав до кишені, перш ніж піти на вечірку до Анни де Лармессен (чи думав я коли-небудь, що буду вдячний пігулці за властивість довго не розчинятися? Ні), й Борисів блискучий конверт, а піджак і шарф передав покоївці.

Зачинивши двері, я відчув велику полегкість. Але через тридцять секунд мене опанувала тривога, сплески якої іноді підіймалися до крикливого крещендо. Необмірковане рішення. Безумство. Чим я думав?

Я ліг. Та незабаром підхопився на ноги. Потім знову ліг і спробував заснути. Та незабаром я вже сидів у ліжку й у пориві напівсонної маячні, супроти власної волі, зателефонував на рецепцію.

— Слухаю вас, містере Декер, чим я можу допомогти?

— Знаєте… — Я міцно заплющив очі; навіщо я заплатив за кімнату кредиткою? — Мені спало на думку, я щойно віддав костюм у хімчистку, він ще тут?

— Пробачте?

— Ви відсилаєте одяг для прання кудись інде? Чи перете його тут, на місці?

— Відсилаємо, сер. Ми працюємо з дуже надійною компанією.

— Ви маєте змогу з’ясувати, чи його ще не відіслали? До мене дійшло, що він мені буде потрібний сьогодні ввечері для участі в одній зустрічі.

— Зараз я це з’ясую, сер. Не кладіть слухавку.

Я чекав із почуттям безнадії, дивлячись на пакетик героїну, що лежав на моєму нічному столику, на конверті був штемпель — райдужний череп, слово «afterparty» [208] Вечірка після якоїсь події (англ.). . Через мить клерк за приймальною стійкою знову підійшов до телефону.

— На котру годину вам потрібен костюм, сер?

— Скоро.

— Боюся, його вже забрали. Машина щойно від’їхала. Але хімчистку в нас роблять того ж таки дня. Ви матимете свій піджак не пізніш як о п’ятій годині, я вам гарантую. Вам щось іще потрібне, сер? — запитав він після паузи.

Борис мав рацію, коли говорив про свій порошок, що він у нього дуже чистий, чистісінький білий: я так відключився, проковтнувши звичайну дозу, що протягом невизначеного часу приємно гойдався на самому краю смерті. Міста, століття. Я з насолодою ковзав туди-сюди по повільних хвилинах, зачарований за опущеними шторами, по порожніх хмарах сновидінь та по рухливих тінях, по безруху, як на розкішних мисливських натюрмортах Яна Венікса з підвішеними за ноги мертвими птахами із закривавленими крилами, й останнім проблиском розуму, який мені лишився, я, як мені здавалося, розумів таємну велич помирання, до самого кінця недоступне людству знання: ні болю, ні страху, дивовижне відсторонення — на поховальному човні ти відпливаєш у нескінченну неозорість, наче імператор, відпливаєш, відпливаєш, спостерігаючи далеку метушню на березі, вільний від усіх людських почуттів любові, страху, горя та смерті.

Коли дзвінок у двері розколов мої марення через кілька годин, а могли минути сотні років, я навіть не здригнувся. Я з приємністю підвівся на ноги, — щасливо хитаючись у повітрі, тримаючись за меблі, поки йшов, — й усміхнувся дівчині у дверях: білява, сором’язлива на вигляд, вона принесла мені мій одяг, загорнутий у целофан.