Донна Тартт - Щиголь

— Не турбуйся, таке відбувається весь час. Вони постійно тут щось будують. Надто захоплюються будівництвом. Тут хочуть збудувати нову лінію метро чи щось таке. Усіх це дратує. Багато звинувачень у махінаціях, ага. Але ж таке відбувається в кожному місті, хіба ні? — Його язик так заплітався, ніби він був п’яний. — Усюди будують дороги, політики багатіють. Тому всі тепер їздять на велосипедах, так швидше, але даруйте мені, я за тиждень до Різдва не сяду на велосипед. Ой, ні, — перед нами виник вузенький місток, запруджений автомобілями, — ми рухаємося чи ні?

— Я…

Ми зупинилися біля пішохідного містка. На залитих дощем шибках виднілися помітні рожеві краплі. А за один фут від нас люди ходили туди-сюди.

— Вийди з машини й подивись. О, чекай, — сказав він нетерпляче, перш ніж я встиг зібратися з духом; поставивши автомобіль на нульову передачу, він вибрався з нього сам. Я побачив його освітлену ззаду ліхтарями постать, що стояла наче на сцені посеред автомобільних вихлопів.

— Фургон, — сказав він, знову сідаючи в автомобіль.

Він захряснув за собою двері. Зробив глибокий вдих і витяг руки до керма.

— Що він робить?

Дивлячись то в один бік, то в другий, я запанікував, чекаючи, коли якийсь випадковий пішохід помітить смуги крові, підбіжить до автомобіля, загримає у вікна, відчинить двері.

— Звідки мені знати? У цьому паскудному місті надто багато машин. Поглянь-но, — сказав Борис, спітнілий і блідий у мертвотному світлі автомобіля, який стояв попереду нас; позаду під’їхали ще автомобілі, й ми опинилися в пастці, — хто знає, як довго нам тут доведеться простирчати. Ми лише за кілька кварталів від твого готелю. Ти краще вийди з машини й іди до нього пішки.

— Я…

Чи це від світла того автомобіля, який попереду нас, скляні краплі на нашому вітровому склі здаються такими червоними?

Він нетерпляче махнув рукою.

— Поттере, рушай, — сказав він. — Я не знаю, скільки мені доведеться простовбичити за цим фургоном. Боюся, щоб не з’явилася поліція. Для нас обох краще розлучитися на певний час. Геренграхт — не заблукаєш. Канали тут колами йдуть, знаєш? Лише йди он у тому напрямку, — він показав, куди мені йти, — і ти його знайдеш.

— А як із твоєю рукою?

— Це пусте. Я зняв би пальто, щоб тобі показати, але забагато мороки. А зараз іди. Мені треба поговорити з Вишнею, — сказав він, витягуючи свою мобілку. — Можливо, мені доведеться на короткий час покинути місто…

— Що?!

— …але якщо ми не бачитимемося протягом певного часу, не переживай. Я знаю, де ти. Краще не намагайся зателефонувати мені або знайти мене. Я повернуся, як тільки зможу. Усе буде о’кей. Іди, вшивайся звідси, обмотай шию шарфом якомога вище — незабаром ми поговоримо. Та не будь ти таким блідим і хворим. Ти маєш щось із собою? Тобі треба?

— Ти про що?

Він понишпорив у кишені.

— Ось, візьми. — Він подав мені глянцевий конверт із наклеєним штемпелем. — Приймай небагато, порошок дуже чистий. Із сірникову головку. Не більше. І коли ти прокинешся, тобі не буде так погано. І запам’ятай, — провадив він, набираючи номер телефону, я відчував його тяжке дихання, — тримай шарф високо на шиї і йди темним боком вулиці так довго, як тільки зможеш. Іди! — закричав він, побачивши, що я досі сиджу, так гучно, аж якийсь чоловік на пішохідному містку озирнувся. — Поквапся! Вишне, — сказав він, опустившись на сидіння з видимою полегкістю і хрипко заторохтівши українською мовою, коли я вийшов з автомобіля, в моторошному світлі фар застряглих у заторі автомобілів я почувався освітленим і мертвотно-блідим і пішов по містку назад тією дорогою, якою ми сюди приїхали. Коли я побачив його востаннє, він висунувся з вікна і вдивлявся крізь хмари автомобільного диму, намагаючись зрозуміти, чи посувається вперед фургон, який заблокував нам дорогу, чи ні.

Наступна година чи навіть кілька годин блукання між каналами в пошуках готелю були чи не найжахливішими в моєму житті, а це багато про що говорить. Температура повітря впала, волосся в мене було мокре, одяг просяк вологою, зуби цокотіли від холоду; вулиці були достатньо темні, щоб здаватися однаковими, але не досить темні, щоб я міг блукати по них в одязі, залитому кров’ю чоловіка, якого щойно вбив. Я йшов по цих темних вулицях швидко, і відлуння моїх кроків навдивовижу звучало, як тупотіння впевненої в собі людини, хоч почувався я так само ніяково й так само виставленим напоказ, як сновида, що подорожує голим у кошмарі; я намагався триматися якнайдалі від ліхтарних стовпів і переконати себе — зі змінним успіхом, — що моє пальто навиворіт здається цілком нормальним, нічого незвичайного в ньому ніхто не бачить. Люди на вулицях були, але небагато. Боячись, що мене потім можуть упізнати, я скинув окуляри, бо з досвіду знав: окуляри — це моя головна прикмета, їх люди помічали найпершими, їх вони запам’ятовували — і хоч дорогу знайти це мені точно не допомагало, зате наділяло ірраціональним відчуттям безпеки й заспокоєння; назви вулиць, яких я не міг прочитати, затуманені корони ліхтарних стовпів, що випливали з темряви, розмазане світло автомобільних фар і світлові «хвости» від святкової ілюмінації створювали враження, ніби я спостерігаю їх у розфокусований бінокль.