Донна Тартт - Щиголь

— Чи й не проблема! Не базікай дурниць.

— …Я тут живу! — повторила вона, моргаючи від незручності. — Це моя квартира, і не можна вламуватися сюди, коли тобі стукне в голову.

— Припини!

— І, і… — вона явно була розгублена, — зрозумій, я нічим не можу допомогти тобі, зараз справді для цього незручний час, я думаю, тобі найкраще піти. Сподіваюся, ти нарешті мене зрозумів? Пробач. — Вона знову зачиняла переді мною двері. — Побачимося на вечірці.

— Ти про що?

— На вечірці з приводу твоїх заручин, — сказала Емілі, відчинивши щілину в дверях і подивившись на мене, тож я на мить устиг побачити її схвильоване синє око, перш ніж вона знову зачинила їх.

Кілька хвилин я стояв у коридорі в несподіваній тиші, що обвалилася на мене, дивлячись на вічко в зачинених дверях, і мені здалося, що Ем досі по той бік, за кілька дюймів від мене, і дихає так само важко, як і я.

Ну, гаразд, сталося те, що сталося, ти більше не дружка нареченої, подумав я, обернувшись і побігши сходами з навмисне підкресленим тупотінням, відчуваючи, що цей інцидент мене водночас розлютив і розвеселив, підтвердивши ту неприхильну думку, яку я завжди плекав щодо Емілі. Кітсі не раз просила в мене пробачення за грубість Емілі, але сьогоднішній випадок, за висловом Гобі, став останньою соломинкою. Чому вона не пішла в кіно з іншими? Була вона там, у помешканні, з якимсь мужиком? Емілі, незважаючи на товсті литки й непривабливе обличчя, все ж мала бойфренда, зачуханого молодика на ім’я Білл, який працював у «Сітібанку».

Вулиці блищали від дощу. Вийшовши з вестибюля, я пірнув у двері квіткової крамниці, які були поряд, щоб переглянути свої есемески й про всяк випадок спробувати сконтактувати з Кітсі, перш ніж рушити до центру. Якщо вона саме виходитиме зі свого кіно, я міг би зустріти її, щоб ми разом пообідали й випили (самі, без її дівчат; чудернацький інцидент, який трапився зі мною, цьому сприяв би) і — поза всяким сумнівом — з веселим гумором поговорили про поведінку Ем.

Вікно, залите світлом прожектора. Холодильна вітрина світиться мертвотним світлом. За склом, вкритим краплями сконденсованого туману, вода струменіла по крилатих стеблах орхідей, що розгойдувалися під вітерцем із вентилятора: білі, мов привиди, місячні, янгольські. Попереду були виставлені орхідеї химерної форми, деякі з них коштували тисячу доларів: волохаті і вкриті прожилками, плямисті та з колючками, у кривавих плямах із бісівськими личками, їхні кольори змінювалися від трупної плісняви до гематомного пурпуру — там була навіть одна прекрасна чорна орхідея з сірим корінням, що визирало зі встеленого мохом вазона. («Прошу тебе, любий, — сказала Кітсі, правильно вгадавши мої плани на Різдво, — ти навіть про це не думай, вони всі надто ефектні, проте помирають, як тільки я доторкнуся до них».)

Нових есемесок не було. Я швидко надіслав їй свою («Привіт, подзвони мені, треба поговорити, сталося щось дуже смішне хххх») і, аби переконатися, що вона досі не вийшла з кіно, зателефонував на її мобільний. Але тоді як дзвінок перемикався на голосову пошту, я побачив віддзеркалення у склі, в зелених джунглях задньої частини магазину, і, не повіривши своїм очам, озирнувся.

То була Кітсі, з похиленою головою, у своєму рожевому пальті «Прада», вона про щось шепотілася з чоловіком, до якого пригорталась і якого я впізнав — я не бачив його дуже давно, але впізнав відразу — той самий вигин плечей і скрадлива хода, Том Кейбл. Його сплутане каштанове волосся досі було дуже довгим; він досі носив той самий одяг, який синки багатіїв носили в нашій школі («треторнівські» кеди та грубий ірландський светр, без пальта), і в руках він тримав сумку з винної крамниці, тієї самої, куди ми з Кітсі іноді забігали, щоб купити пляшку. Але що мене здивувало: Кітсі, яка завжди тримала мою руку на певній відстані, тягнучи мене слідом за собою, розгойдуючи руку, наче дитина, що грається в гру «London Bridge» [175] Пісенна дитяча гра на сюжет падіння й відбудови лондонського мосту. , — тісно й засмучено пригорталася до нього. Коли я на них дивився, ошелешений цим неймовірним видовищем, вони чекали на зелене світло, повз них прогуркотів автобус, але вони були надто захоплені одне одним, щоб помітити мене, — Кейбл, який тихо розмовляв із нею, скуйовдив їй волосся, а потім обернувся, притяг її до себе й поцілував, і вона відповіла на поцілунок із такою печальною ніжністю, з якою ніколи не цілувала мене.