Донна Тартт - Щиголь

Крім того, я помітив, коли вони перетинали вулицю і я швидко обернувся до них спиною — я міг досить добре бачити їх віддзеркаленими в освітленій вітрині крамниці, коли вони заходили в парадні двері будинку, де було помешкання Кітсі, лише за кілька кроків від мене, — я помітив, що Кітсі засмучена, вона говорила тихим голосом, захриплим від емоцій, нахилившись до Кейбла і притиснувшись щокою до його рукава, а він тим часом ніжно обіймав її рукою за стан; і, хоч я не міг розчути, що вона казала, тон її був очевидним: навіть у її смутку її радість бути з ним, а його з нею була очевидною. Кожен перехожий на вулиці міг це бачити. І коли вони ковзнули повз мене в темному вікні, двоє закоханих привидів, що тулилися одне до одного, я побачив, як вона швидко підняла руку, щоб змахнути сльозинку зі своєї щоки, і закліпав очима від подиву, побачивши цю картину: важко повірити, але я вперше в житті бачив, як Кітсі плаче.

Я не спав майже всю ніч, і коли наступного дня спустився вниз, щоб відчинити крамницю, то був такий засмучений, що сидів півгодини, перш ніж до мене дійшло, що я забув обернути зворотним боком на дверях табличку «Зачинено».

Поїздки Кітсі двічі на тиждень до Гемптонсу. Спалахують на дисплеї невідомі номери, вона швидко кладе слухавку. Кітсі похмуро дивиться на телефон за обідом і відразу його вимикає. «О, це Ем. О, це лише мама. О, це якісь спамери, я, мабуть, потрапила до них у список». Есемески, що надходять серед ночі, підводні сигнали, на стінах блакитнуватий пульс, Кітсі з голим задом опівночі вистрибує з ліжка, виблискуючи в темряві білими ногами, щоб вимкнути дзвінок. «О, помилились номером. О, це лише Тодді, мабуть десь напився».

Серце в мене також завмирало, коли я згадував про місіс Барбур. Я добре знав, із якою майстерністю місіс Барбур знаходила вихід із найскладніших ситуацій, як уміла непомітно розв’язувати делікатні проблеми в кулуарах, і хоч вона не казала мені очевидної неправди, але тепер я зрозумів, що інформацію для мене ретельно скорочували та просіювали. Усі різновиди дрібних подій виникли в моїй пам’яті, наприклад коли я несподівано зайшов до місіс Барбур і почув, як вона тихим, але наполегливим голосом відповідала консьєржу на його питання з вестибюля: «Ні, я не хочу бачити його, не пускайте його в дім, затримайте його внизу». І як менш ніж через півхвилини Кітсі, перевіривши свої есемески, підхопилася на ноги й несподівано повідомила, що хоче вивести Дзень-Дзелень і Клементину на коротку прогулянку навколо кварталу. Я тоді не надав цьому жодного значення, попри очевидний вираз невдоволення, який з’явився на обличчі місіс Барбур і ту теплоту та енергію, з якою, коли двері зачинилися за Кітсі, вона знов обернулася до мене й потяглася до моєї руки.

Ми повинні були зустрітися цього вечора, я мав супроводжувати її на день народження однієї з її подруг, а згодом — на вечірку іншої подруги.

Кітсі хоч і не зателефонувала, проте надіслала мені обережне повідомлення: «Тео, що сталося? Я на роботі. Зателефонуй». Я ще зі здивованим нерозумінням дивився на цю есемеску, міркуючи, чи варто відповідати на неї, — що, власне, я міг сказати? — коли в парадні двері крамниці несподівано залетів Борис.

— Є новини.

— Справді? — відповів я після короткої збентеженої мовчанки.

Він витер лоба.

— Можемо поговорити тут? — запитав він, озираючись навколо.

— Чом би й ні? — відповів я, хитнувши головою, щоб прочистити її.

— Мені хочеться спати, — сказав він, потерши очі. Волосся в нього на голові стирчало в усі боки. — Дай мені кави. Проте ні, часу в мене нема, — сказав він, стомлено піднявши руку. — Сідати також не буду, заскочив лише на хвилинку. Але можу повідомити тобі добру новину: маю натяк, де треба шукати твою картину.

— Як це? — запитав я, несподівано для себе виринаючи з туману Кітсі.

— Незабаром побачимо, — ухильно промовив він.

— З нею все гаразд? — запитав я, намагаючись зосередитись. — Де вони тримають її?

— На ці запитання я відповісти не можу.

— Вона… — Я докладав великих зусиль, щоб зібрати думки докупи; набрав повні груди повітря, провів великим пальцем лінію на столі, щоб заспокоїтися, подивився вгору…

— Так?

— Вона має зберігатися за певного температурного режиму і певної вологості — ти ж це знаєш, чи не так? — Голос, який це говорив, належав комусь іншому, не мені. — Вони не повинні тримати її у вологому гаражі чи десь у такому місці.

Борис випнув губи у своїй колишній насмішкуватій манері.