Донна Тартт - Щиголь

— Ні.

— Горст думає, що кожне слово Саші — на вагу золота, але я в цьому не впевнений. І я не думаю, що картина в Ірландії. Навіть Ньял, ірландець, так не вважає. Мене бісить, що Ульріка повернулася, при ній я не можу сказати всього, що я думаю. Тому що, — він ще глибше засунув руки в кишені, — я трохи здивований, що Саша на таке наважився, і я не смію сказати це Горстові, і я не бачу іншого пояснення, я думаю, вся ця невдала оборудка, арешт, зіткнення з копами, думаю, все це було прикриттям, щоб Саша міг непомітно зникнути з картиною. Горст утримує десятки людей — він надто добрий і довірливий, лагідний у своїй душі, знаєш, вірить у найкраще в людях. Що ж, він може дозволити, щоб Саша та Ульріка обкрадали його, але я не дозволю їм обкрадати мене.

— Гм… — Ми з Горстом спілкувалися недовго, але мені він не здався аж таким лагідним і добрим.

Борис усміхнувся, підбив ногами кілька калюж.

— Щоправда, залишається одна проблема. Сашин приятель, що то за тип? Той, із яким він мене познайомив. Як його звати? Не уявляю. Він назвав себе Террі, а це неправда — я також не користуюся своїм справжнім ім’ям, але Террі, канадець? Та не мороч мені яйця! Він приїхав сюди з Чехії, і він не більше Террі Вайт, аніж я. Я думаю, він вуличний бандюк — щойно з тюряги вийшов, — нічого не знає, неосвічений, брутальний невіглас. Я думаю, Саша десь підібрав його, щоб організувати підставу й дати йому винагороду за оборудку — винагороду, мабуть, хіба що на горіхи. Але я знаю цього «Террі» в обличчя і знаю, що він має якісь зв’язки в Антверпені, то я зателефоную своєму хлопцеві, Вишні, й попрошу його зайнятися цією справою.

— Вишні?

— Атож, це клічка мого хлопчини Віктора, ми так називаємо його, бо в нього червоний ніс, а також тому, що його зменшувальне російське ім’я Вітя близьке до російського слова вішня. До того ж у Росії є популярна мильна опера «Зимова вишня» — ну, розумієш, важко пояснити. Я Вітю дражню цим «милом», це дуже його дратує. Хай там як, а Вишня знає всіх і все, чує всі внутрішні розмови. За два тижні до того, як щось станеться, ти почуєш про це від Вишні. Тому не турбуйся про свою пташку, гаразд? Я переконаний, що ми її визволимо.

— Що ти хочеш сказати цим «визволимо»?

Борис роздратовано пирхнув.

— Бо це замкнене коло, ти зрозумів? Горст тут має рацію щодо грошей. Ніхто не купить цю картину. Продати її неможливо. Але на чорному ринку, бартерний обмін… Нею можна торгувати туди-назад вічно! Дуже цінна, компактна. У готельних номерах перекидати туди-сюди. Наркоту, зброю, дівчат, гроші — усе, що захочеш.

— Дівчат?

— Дівчат, хлопців, та кого заманеться. Слухай, слухай, — сказав він, підіймаючи руку, — я не дозволив би втягти себе в такі справи. Мене самого мало не продали, коли я був малим хлопчиком, — ці гади обплутали всю Україну, чи, принаймні, раніше їх там дуже багато було, на кожному розі чи залізничній станції, і я можу тобі сказати: якщо ти молодий і в житті тобі не щастить, то це можна сприйняти як нормальний вихід. Нормальний на вигляд чоловік обіцяє влаштувати тебе на роботу в лондонському ресторані або десь там, купує тобі квиток на літак і паспорт — ха-ха! Минає кілька днів, і ти прокидаєшся з руками в кайданах у якомусь підвалі. Я ніколи в такі справи не втягувався. Це неправильно. Але так буває. І коли картина вислизнула з моїх і Горстових рук — хто знає, як там нею торгують? Вона потрапляє то до однієї групи, то до іншої. Я запевняю, — він підняв указівного пальця, — твоя картина не зникне, потрапивши до колекції якогось олігарха, що захоплюється мистецтвом. Надто вона знаменита. Ніхто не схоче купити її. Що він із нею робитиме? Нічого. Хіба що копи її знайдуть, а вони ще не знайшли, ми це знаємо.

— Я хочу, щоб копи її знайшли.

— Ну, ти мислиш шляхетно. — Борис енергійно потер ніс. — Але я поки що знаю тільки те, що вона випливе на поверхню, і то в досить вузькому колі. А Віктор Вишня мій великий друг і багато чим мені завдячує. Тому збадьорись! — сказав він, схопивши мене за руку. — Не будь таким блідим і хворим! І ми скоро знову про це поговоримо, я обіцяю.

Стоячи під вуличним ліхтарем, де висадив мене Борис («Не можу підвезти тебе додому! Я запізнююсь! Мене вже чекають!»), я був такий приголомшений, що мусив роззирнутися навкруги, аби зрозуміти, де я є, — пінястий сірий фасад Елвін-корту, мертвотна недоумкуватість бароко, освітлені прожектором кам’яні стіни, різдвяні прикраси над дверима ресторану Петросяна розбудили глибокий гонг у моїй пам’яті: грудень, моя мати в присипаному снігом капелюсі, «зачекай, малий, зараз я збігаю за ріг вулиці й куплю круасанів нам на сніданок»…