Донна Тартт - Щиголь

Темрява. Під туманним вінцем ліхтарів паркові лави блищали від дощової води, ляп, ляп, ляп, дерева стояли мокрі й огорнуті густою пітьмою. Мокрі стежки були вкриті грубим шаром листя, поодинокі працівники офісів поспішали додому. Борис — із похиленою головою, запхавши руки в кишені, дивлячись у землю, — відключив свій телефон і щось шепотів самому собі.

— Пробач, що ти там бурмочеш? — запитав я, подивившись на нього скоса.

Борис стиснув губи, похитав головою.

— Ох вона й сучка, ця Ульріка, — похмуро промовив він. — Це вона відчинила нам двері.

Я витер брови. Я нервував і почувався хворим, мене кинуло в холодний піт.

— Звідки ти знаєш цих людей?

Борис стенув плечима.

— Горста? — запитав він, копнувши товстий шар листя. — Ми знаємо один одного вже багато років. Він познайомив мене з Міріам — я дуже вдячний йому за це.

— А оті?

— Про кого ти?

— Про того, який на підлозі лежав.

— Про того? Який упав? — Борис зробив давно відому мені гримасу «хто його зна?». — Вони подбають про нього. Не турбуйся. Таке буває. Але завжди закінчується нормально, — сказав він дуже серйозним тоном. — Бо послухай, послухай, — сказав він, штурхнувши мене в бік ліктем. — Ці діти весь час крутяться коло Горста, вони весь час змінюються, постійно нові люди — студенти, старшокласники. Здебільшого з багатих родин, із трастовими фондами, вони нерідко приносять картину чи ще який витвір мистецтва, яку поцупили, либонь, удома. Вони знають, що слід приходити до нього. Тому що, — Борис похитав головою, щоб струсити волосся з очей, — Горст сам, коли був малим — давно вже, у вісімдесятих, — рік або два ходив до однієї з таких елітних шкіл для хлопчиків, де тебе примушують ходити в піджачку. Та школа недалеко звідси. Він показав мені її одного разу, коли ми їхали в таксі. Хай там як, — він шморгнув носом, — а хлопець на підлозі не якийсь там волоцюга з вулиці. І вони не дозволять, аби з ним щось сталося. Сподіваймося, для нього це буде наукою. Для багатьох із них так і є. Його більше ніколи не нудитиме так, як після цієї дози наркану. До того ж Кенді медсестра, й вона догляне його, коли він цього потребуватиме. Я говорю про брюнеточку, — сказав він, знову штурхнувши мене під ребра, коли я нічого не відповів. — Ти її бачив? — Він пирснув. — Ну ця… — Він нахилився й черкнув пальцями над коліньми, щоб показати висоту її чобіт. — Вона неймовірна. Боже, чого я тільки не дав би, щоб відбити її в Ньяла, ірландця, якби тільки міг. Якось ми вибралися на Коні-Айленд лише вдвох, і в мене ще ніколи не було такого класного дня. Вона любить плести светри, ти уявляєш? — сказав він, лукаво поглянувши на мене куточком ока. — Подивись на цю жінку — чи спаде тобі на думку, що їй подобається плести светри? Але їй подобається! Запропонувала сплести один і для мене. І цілком серйозно! «Борисе, я сплету тобі светр будь-коли, якщо захочеш. Скажи мені лише, якого кольору ти б хотів, і я це зроблю!»

Він намагався розвеселити мене, але я був надто ошелешений, щоб розмовляти. Протягом якогось часу ми йшли похиливши голови, і не чути було іншого шуму, крім наших кроків на парковій стежці в темряві, які, здавалося, відбивалися вічним відлунням серед грандіозної міської ночі, що висіла навколо нас, гудки та сирени автомобілів лунали так, ніби вони долітали з відстані в півмилі.

— Ну то як? — запитав Борис, іще раз скоса подивившись на мене, — принаймні я тобі змалював ситуацію, так чи не так?

— Що ти сказав? — злякано запитав я.

Моя увага досі була прикута до хлопця на підлозі й до прикрих ситуацій, пов’язаних із мною самим: ось я втрачаю тяму нагорі у ванній у будинку Гобі, голова в мене закривавлена після того як я вдарився об край ванни; ось приходжу до тями на підлозі кухні Керол Ломбард, тоді як Керол трясе мене й верещить, на щастя, я вирубився лише на чотири хвилини, вона зателефонувала б 911, якби я не прийшов до тями протягом п’яти.

— Я цілком переконаний, що це Саша забрав картину.

— Хто?

Борис спохмурнів.

— Брат Ульріки, хоч як дивно, — сказав він, схрестивши руки на своїх худих грудях. — Два чоботи пара, якщо ти розумієш, про що я. Саша і Горст дуже близькі — Горст би ніколи не послухав, якби хтось щось проти нього сказав. Ну, то таке, Сашу важко не любити — усі його люблять, він набагато приязніший, ніж Ульріка, але ми з ним надто різні особистості. Горст був чистий як скло, усі так кажуть, поки не підпав під вплив цих двох. Вивчав філософію… готувався керувати компанією батька… а тепер ти бачиш, де він. Чесно кажучи, я ніколи б не подумав, що Саша піде проти Горста, навіть за сто років. Ти зрозумів, що там відбувається?