Марина Соколян - Ковдра сновиди

А все-таки добре, що він вирішив відвідати Хону. Давно він так не дивувався, а подив — найліпші ліки від хандри. Вдома такого немає… Цивілізація сахається найменших прикмет безглуздя, а тут воно — частина повсякдення; тут навіть можна втопитися, задивившись на місто, котрого не існує. Хіба не автентика?

Розчулено зітхнувши, Барт підвівся з лави. Спати не хотілося взагалі, але ставало дедалі холодніше, тож слід було накинути щось тепле. Правда, підвівшись, Барт ледь не впав, бо його голова зненацька зробила якесь кособоке сальто. Хороший димок, іронічно виснував художник і, насилу виструнчившись, подався до хати. Зайшовши досередини, Барт роззирнувсь у пошуках чогось теплого й затишного, та як з'ясувалося, тікаючи від велелюбної агентині, він не прихопив нічого такого, що придалося б зимним надвечір'ям. Лишалось хіба загорнутися в ковдру та так і піти хутором, хизуючись блискітками, мов бедестанський принц.

Справді, слід було прогулятися, бодай трохи вивітрити той гаспидський тютюн. Отож, начхавши на забобони, як справжній митець, Барт убрався в теплу ковдру й рушив вниз стежкою. Та, власне, почавши чхати на забобони, зупинитися вже тяжко, отож місцем для нічної прогулянки був обраний берег річки Ара. Хай собі теревенять місцеві тюхтії за глечиком виноградівки, а він, художник зі столиці, хоче й буде блукати, де йому заманеться.

Барта трохи гойдало, тож він мусив притулитися до стовбура білої верби понад самим берегом. Нічого, зараз розвіється, подумав собі художник, присідаючи на колоду. Йому було спокійно й затишно, дарма що річку обступила непроникна сутінь, оздоблена шерехом, і плюскотом, і студеним місячним сяйвом.

Вода мінилася світлотінню, креслячи звичний чорно-білий офорт. Жодних інших барв… Аж ні! Барт блимнув. Полиск бузкового, жовтого, рожевого… Його улюблені кольори. Барт підвівся, озираючись.

Якраз за каскадом порогів прозирав місточок. Тонкий, сріблястий, з кованим поруччям, у примхливому візерункові якого в'юнилися гнучкі крилаті змії. Над поруччям стриміли легкі ліхтарі кольорового скла.

Раніше він, певна річ, того місточка не завважив. Але тепер… Хіба ж можна було обминути таке химерне видиво? Барт підійшов ближче і ступив на білі дошки мосту. За кілька кроків темрява розійшлася, мов театральна завіса, явивши гостеві осяйний коридор. То була простора вулиця, з обох боків оточена подвійними низками колон, на вершечку яких палали тарелі бузкового вогню.

Потрапивши з мосту просто на вулицю, Барт Антолій навіть не здивувався. Він, певна річ, спить, заколисаний Гучевими недоладними казками та цілком доладним куривом. Сон, проте, був напрочуд детальний і кольоровий. А втім, інших Барт і не бачив.

Під ногами хрускала різнобарвна жорства; здалеку линули голоси, сміх і музика. Барт пришвидшив крок. З-за колон почали визирати будинки — кам'яниці з дерев'яними надбудовами, чиї покрівлі хизувалися лискучою, мов луска, мозаїкою кахлів. Барвисте світло ліхтарів множилося на сріблястих ґратках, флюгерах та блискучих ланцюжках, що тримали мальовані вивіски. Місто здавалося подібним до Месабра, того неймовірного Месабра, який не старів би, не руйнувався, але змінювався б за власним смаком і бажанням.

Попри пізню годину, місто вирувало якимось святковим піднесенням: вулицями сновигали безжурні й начебто трохи захмелені мешканці, причім більшість із них носили тонкі напівмаски. На майданчику, мощеному круглим білим камінням, зібралася ціла юрба, що ритмічно плескала в долоні. Підійшовши ближче, Барт почув пустотливе брязкання бубна і ще за крок розгледів панянку, яка танцювала, цвигаючи тим бубном по власних округлих стегнах. Вона була юна і вродлива: чорні кучері нижче пліч, величезні чорні очі, замережані пухнастими віями, пурпурові вологі губи, такі, наче вона щойно… ну, скажімо, надпила червоного вина. Барт закляк, затримавши погляд — танець був незмірно чуттєвий, роблячи танцівницю принадною до тої межі, що глядачева кров самочинно запульсувала в ритмі танку… Та ось, начебто відчувши Бартів погляд, танцівниця стрельнула на нього очима, коротко всміхнулась і, востаннє вдаривши в бубон, пірнула кудись у натовп, зникнувши за атласними масками та широкими рукавами.

Художник спробував був проштовхатись за нею, але танцівниця, схоже, подалася в один із провулків, що зіркою розбігалися від майдану. Не знаючи, куди йти, Барт подався навмання.