Галина Пагутяк - Сентиментальні мандрівки Галичиною

Якби не було певних історичних змін, Підбуж залишався б ще довго таким, як у дитинстві. Запах свіжого хліба на автобусній зупинці. Поряд — книгарня в якомусь дивному дерев’яному приміщенні, справжньому кривому будиночку, де колись торгували євреї. Ніде більше не бачила такої романтичної книгарні, де в закутках дрімали стосики книжок, видані десять-двадцять років тому, але в мене ніколи не було грошей. Отуди б я хотіла повернутись. Дорога до Підбужа з Урожа коштувала 10 копійок. Поліклініка й лікарня, куди, власне, люди і їздили, висиджуючи довжелезні черги до стоматолога. Я в 10-му класі їздила два тижні лікувати один зуб, який так і не вилікували. Лікарка була грубою зі мною, бо втомилась, і зігнати злість на дівчинці було найлегше.

Їдальня в гарному польському будинку, яка мала добру репутацію на тлі всього цього радянського «общєпіту», малою мене туди приводила мама. А ще — перукарня, де мене підстригли останній раз в житті. Мене стригли, як овечку, до 9 класу, щоб потемніло моє вогненно-руде волосся, і от я нарешті виявила прямий спротив. Сказала мамі, що більше не хочу підстригатись. Перукарня та була не в самому центрі, а на довгій вулиці, що виводила з Підбужа. Там поруч була ще лазня, дивовижа в наших краях, тобто по селах, комунальна, ясна річ. У Підбужі, що був спершу повітовим містечком, а потім трохи райцентром, була міська інфраструктура. Не було, правда, ринку, музичної і спортивної шкіл. У районному центрі був, звісно, суд. І в повітовому містечку також.

Культурно-історичний ландшафт я вже навчилась читати, навіть якщо від архітектури й планування нічого не залишилось. Ось парк посеред Підбужа. Там колись, очевидно, був ринок з ратушею у центрі. І довкола найгарніші будинки. У сецесійній віллі повітового судді зараз дитячий садок, а далі, коли йти дорогою між дорогами на Сторонну і Залокоть, — двоповерхові дерев’яні будинки, зведені у першій чверті XX ст., де мешкали лісничі, лікарі й адвокати. Тепер там мешкають зовсім інші люди з їхніми бідняцькими уявленнями про красу всередині і довкола житла, і з якимось прихованим докором сумління, що виявляється в агресії до чужинців. Навіть коли я назвала себе, вони не хотіли нічого розповідати про те, яким робом оселились саме тут, а не у якійсь власноруч збудованій хатині. Відчуваю, що час уже перейти до цієї єдиної наразі справжньої мандрівки до Підбужа, яка відбулась улітку 2013 року, досить спонтанно. Я була в Урожі і раптом зрозуміла: час.

…Та сама будка — де кінцева зупинка автобусів з Борислава і Львова. Справа — незабудоване місце, прогалина, яка існувала завжди. Не знаю, що там не так, але це якась низина, всіяна камінням і поросла бур’яном, наче латка на менш-більш пристойному вбранні чи лишай на тілі. Як і сто років тому — контраст між убогістю і претензією на розкіш. Те саме — всюди, але ж я не за тим приїхала, звісно, що ні. Я вже вдосталь намандрувалася по здеґрадованих галицьких містечках, де на всю людність один-двоє людей, які розуміють, що відбувається, але не можуть нічого змінити, бо місцеве самоврядування, що існувало навіть у непрості часи феодалізму, давно померло. Єдине, що ще об’єднує теперішню громаду, це побудова другої чи третьої церкви. Не тому, що вона доконечно потрібна, просто — це те, чого ніхто інший за них не зробить, місце, куди можна влити колективну енергію. Не в будову доріг, не в захист лісів та річок, які давно відчужені від людей. Але Бог там не присутній, в тих нових церквах, це очевидно. Там нема справжньої молитви, як і мудрих пастирів. Новітній скромний святий Франциск не отримає парафії. Підбужем, як і багатьма містечками України, керує Сім’я. Це — модель тієї влади, яка зараз в державі. Зміниться щось у Підбужі, зміниться і в Києві. Але не навпаки, бо це неприродно.

Перше, що я зробила, приїхавши до Підбужа, — піднялась на гору до польського цвинтаря, понівеченого за совітів. Мене завжди дивувало, чому понівеченого, а не зачищеного до останнього надгробка. Цвинтар було видно з вікна приймальні поліклініки — розбиті склепи, похилені хрести і терня. Ясна річ, за радянських часів ніхто не наважився б щось відновити, та й хто? Дорога підбузьких поляків пролягла як не до Польщі, то в Сибір, а решта закопані як-небудь і де-небудь, а ті, хто мешкає зараз в їхніх будинках, досі вразливі до будь-яких натяків про справжніх господарів, всіляко приховують правду. Але є польський сайт, присвячений Підбужу, якого вже не існує. Вчора я сиділа, переглядаючи старі світлини 20-30-х років, і мене не полишало відчуття нереальності того, що я роблю. Підбуж раптом почав віддалятись від мене з космічною швидкістю. Імена нічого не говорили і все це нагадувало жменю скалок розбитої скляної посудини: не збереш докупи, лиш покривавиш руки. Те саме невдоволення я відчувала, читаючи написи на надгробках. Цвинтар щойно відновили поляки. Двадцять два роки після зняття табу на історичну правду, але ніхто з місцевих навіть не подумав бодай трохи прибрати цвинтар, хіба що розкопував могили, шукаючи золото. І так всюди. Поляки приїжджають з Польщі і відновлюють цвинтарі, євреї приїжджають з Ізраїлю. Вони все зроблять, крім одного — не витягнуть надгробки з фундаментів будинків місцевих мешканців і не виймуть їх з-під асфальту. Але й вцілілі надгробки — зі зламаними хрестами, відбитими головами ангелів і святих. Коли я це бачу, то хочу, щоб нащадки похованих повернули собі захоплені будинки і землі чи отримали бодай компенсацію. Щоб вони так само за безцінь розпродували меблі й кухонне начиння і дивились, як заселяють їхні житла колишні господарі. Бо селили туди не тих, хто мав де жити, а тих, кого послала партія і хто мав заслуги перед режимом. Навіть покірне схиляння перед режимом — це колабораціонізм. Але це ще було не все, що я відчула того дня в Підбужі, зазираючи в шурфи історії. Весь Підбуж пронизаний тими шурфами. Я стояла на горі, на цвинтарі, земля була мокра, трави довкола не скошені. Нова металева огорожа, поставлена поляками, чи довго вона встоїть? У кожному селі є тепер темна місцина, де приймають крадений метал, і всі мовчать, сподіваючись, що Господь покарає злодіїв і тих, хто в них купує. Хоча людський суд був би ефективніший. Мені здається, що потреба в справедливості зараз у цьому лицемірному світі найважливіша. Глобальна. На тлі есхатологічного мислення. Колись у цих горах видобували, виплавляли і кували залізо, зараз його крадуть. Крадіжки почалися ще за совітів, спершу крали в колгоспах, несли з заводів, обраховували в крамницях. Коли все розвалилось, почали обкрадати один одного. Відбувся справжній тектонічний зсув моралі, який не дав змогу розвинутися місцевому самоврядуванню.