Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

— Ворона вкрала шпильку. Я сказала Ені її наздогнати.

Губи в Шамхат затремтіли. Сторож, який перед тим відлупцював малу, дивився і на неї, й на господиню з однаковим співчуттям. Але від цього Шамхат огорнуло ще більше почуття провини, яке нашарувалося на інше почуття провини. Навіть її почуття не належать їй. Все відображається на обличчі. Чи є щось таке, що вона може зберегти для себе?

Поки сторож ходив за циновкою і кликав кухарку, Шамхат присіла коло нещасного знівеченого тіла, яке стало геть сірим. Вона взяла Ені за руку, відчуваючи за спиною холодний подих демона смерті [44] Шумери вважали, що по душу небіжчика приходить демон. , й попросила:

— Почекай…

Через якийсь час дівчинку перенесли на ложе самої господині, м’яке й зручне. Це ложе Шамхат ніколи з ніким не ділила. Блудниці Урука ніколи не приймають чоловіків у себе вдома.

Шамхат, відіславши кухарку, сама обтерла кров вологою шматиною, наче мати, хоча сама виросла у прийомній сім’ї, й була дочкою блудниці, і її теж продавали й перепродували в дитинстві. Може, ота стара блудниця, що навчала її й кількох дівчат жіночого діла, була її матір’ю? То була мудра жінка. Її слова Шамхат запам’ятала на все життя: «Мусите бути для кожного чоловіка матір’ю, сестрою й товаришкою в одній особі. Тоді він не почуватиме до вас огиду і зневагу, тільки-но вставши з ложа. Бо справжня не та мати, яка народила, і не та сестра, що з одного лона, а та, що терпляче обіймає увесь світ, проте не належить нікому».

Якби дівчинка кричала, стогнала чи дивилась на неї, невідомо, як повела би себе Шамхат. Можливо, втекла б світ за очі, чи заплакала б так, як плакала над братом своїм Енкіду разом з Більґамесом. Але зараз їй хотілось, щоб вона сиділа, тримаючи за руку цю дитину, доки життя Шамхат не перетече до Ені, а не-життя Ені перетече до Шамхат. Вона відчувала дивне умиротворення, наче сиділа коло сплячої. Із заплющеними очима дівчинка виглядала майже вродливою. Чи потрібен їм обом зцілитель з його жертовним ножем, ворожінням над печінкою ягняти? Проллється ще одна кров. Помре ще одна безневинна істота. Енкіду, той не вбивав, доки Більґамес не навчив його, доки Шамхат його не навчила, доки світ людей не навчив його вбивати.

— Пані, — мовила стара служниця, відхиляючи очеретяну запону, — до вас прийшов пан писар з Ради старійшин.

— А де зцілитель?

— Нема ще.

Шамхат випустила руку дівчинки, і життя перестало перетікати до Ені. Вона мусила вийти. Це, певно, через податки.

Вона знала цього писаря ще до того, як з’явився Енкіду. Вона вже давно перестала бути для нього матір’ю і сестрою. І хоч сюди його привів обов’язок перед містом, в очах цього статечного чоловіка жевріло тепло.

— Я чув, сестро, що тебе спіткало горе, — вимовив той м’яко. — І що смуток твій триває досі…

— Горе спіткало мене знову, не встигла я обтрусити пилу з одежі. Моя маленька служниця — на півдорозі до царства Нерґаля.

Саме так вчили Шамхат розмовляти з великими і мудрими людьми. І хоч тоді, коли вони зустрілись вперше, писар був лише учнем Дому табличок [45] У Шумері навчалися тільки хлопчики. Школа називалась Дім табличок (е-дуб-ба). Навчання тривало з 5 до 20 років. Готували общинних і храмових писарів. То була досить високооплачувана робота. Є відомості, що письма навчали також жінок-жриць при храмах. , вона була для нього доброю матір’ю і сестрою.

— Я чекаю на зцілителя, — додала Шамхат.

— Старійшини чекають на тебе в домі енсі Більґамеса.

— Щось сталося? — здригнулася Шамхат.

Писар похитав головою:

— Ні, енсі Більґамес, пастир [46] Царя порівнювали з пастухом стада. Урука, ще не повернувся. Ходімо, я відведу тебе до його дому. Навіть, якби ти була рідною матір’ю цієї дитини, а її подих мав урватися з хвилини на хвилину, і якби я був її батьком, ми б не зволікаючи пішли.

— Так, пане.

Шамхат взула сандалії, обгорнулась покривалом. Ось вона вже готова вирушити.

— Ти помарніла, сестро…

— Я вже немолода, — відрізала Шамхат.

— Краса смутку часом вабить більше, ніж краса радості. Ти — дуже вродлива.

За ворітьми їх чекали слуги писаря з віялами пальмового листя. А з провулку вигулькнув захеканий сторож. Він низько вклонився писареві, а тоді господині:

— Я не знайшов зцілителя. Але переказав, щоб той прийшов до нас, як тільки повернеться від хворого.

Шамхат кивнула і рушила слідом за писарем. І перехожі на вулиці зупинялись, дивились услід процесії й казали: