Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

— Хоча, — пробурмотіла Шамхат, — ще невідомо, як воно буде…

Вона почала розкладати прикраси, підсвідомо будуючи з них якусь композицію. Деякі з речей вона купила сама, однак більшість була їй подарована. Вода очистила золото від поту й печалі, але не змила спогадів. Шамхат знову подивилась на служницю. Та сиділа навпроти, намагаючись не дивитись на господиню. Хоч цей урок засвоїла.

— Ну, добре, — мовила Шамхат, — припустимо, Енкіду твій батько. А хто твоя мати, ти знаєш?

— Ти, пані, — мовила дівчинка ледь чутно, і невідомо, що було б далі, якби раптом не налетіла ворона. Чорною блискавкою вона майнула між ними обома і вхопила у дзьоба золоту шпильку з рожевим сердоліком.

— О боги! — закричала Шамхат, зриваючись на ноги.

Ворона відлетіла на край даху й сіла, дражнячи Шамхат.

— Біжи! — просичала жінка. — Чого стоїш?

Ені побігла до ворони, яка встигла покласти прикрасу перед собою, розмірковуючи, як її краще доправити до свого злодійського сховку. Наблизившись, дівчинка розчепірила руки, ніби хотіла захопити ними не лише ворону й золоту шпильку, а й шмат розпеченого повітря. Вона не бачила на одне око й погано орієнтувалась.

Шамхат раптом охопила млість. У голові застукало: «Вона моя дочка!» Наче уві сні вона побачила, як тоненька рука тягнеться до золотої квітки. І раптом ворона злетіла знову в повітря, зблиснули смагляві ноги і тіло служниці глухо впало у двір, вимощений цеглою.

Шамхат застигла, наче статуя, виліплена з глини. Сторож і куховарка підбігли до розпростертого тіла, потім глянули угору, й не побачили нічого, окрім сонця на небі. Сяяло світле, безжальне і милосердне обличчя Уту, сяяли срібні й золоті каблучки, намиста, підвіски, розкладені на лляній шматині, сяяли храми Урука, серед яких змагались між собою два найвеличніші — Ана і Гашанни. Це сяйво оточило бліду Шамхат, у сірій як пил скорботи, одежі, ніби вона щойно прибула з Країни без вороття, й почуває себе чужинкою в землі чорноголових. Вона була тепер тією мухою, яка намагалася повзти, обліплена солодкою смертю. Але не могла втекти далеко.

У роті Шамхат пересохло. Вона почула лемент кухарки, а далі її плач. Якби її зараз побачили на краю даху, то подумали, що то вона скинула малу вниз. Жінка пошукала очима єдиного свідка, ворону, але не побачила. Це так було несправедливо, наче боги зумисно влаштували жорстоку помсту Шамхат. Усередині в ній була глуха тиша, і в тій тиші жінка усвідомила абсолютну беззахисність через те, що її зробили знаряддям смерті. Й усвідомила ціль: комусь потрібно, щоб вона зненавиділа себе. Відколи Енкіду вимовив прокляття [42] Перед смертю Енкіду, терплячи жахливі муки, прокляв Шамхат і мисливця, які привели його до Урука. Він шкодував за тим, що долучився до цивілізації. Уту переконав забрати прокляття назад, описавши принади цивілізованого життя. , від нього розійшлися кола відлуння. І хоч потім він забрав те прокляття назад, відлуння залишилося і незримо впливає на її, Шамхат, долю.

Вона нерішуче подивилась на золото. Не пасувало зараз зносити його вниз. Але й лишати на поталу птахам, що однаково люблять блискучі речі й мертвечину, своє добро теж не можна. І було ще те, що бовкнула мала. Демон вклав в її уста ці слова, щоб Шамхат ще більше зненавиділа себе.

Кухарка нарешті знайшла свою пані. Та стояла на верхній сходинці.

— Забери з даху прикраси, — вказала рукою Шамхат, — і віднеси до моєї спальні.

Вона дала пройти старій, а сама почала сходити вниз. Пахло пилом, нагрітим сонцем.

Дівчинка ще дихала. Вона зламала собі хребет, розбила голову об цямрину басейну. Так повідомив сторож. Мала служниця була непритомна, і душа її прямувала дорогою до брами, що розділяє світ живих і світ мертвих.

— Перенеси її на моє ложе, — раптом сказала Шамхат, — і йди по зцілителя [43] Зцілителі виконували функції лікаря, були, як правило, жерцями. Лікування складалося з ворожіння на нутрощах жертовних тварин, замовлянь, ароматотерапії, і, властиво, самих ліків. .

Сторож похитав головою, мовляв, зцілитель тут вже не допоможе.

— Її треба нести на циновці, — сказав він.

— Віднесете удвох. Йди по циновку.

«Мабуть, хоче побути з нею», — подумав сторож хтозна-чому. Він віддавна знав Шамхат й ні на хвильку не повірив, що та могла зіштовхнути малу з даху. А проте почуття провини витало довкола її напруженої постаті.

— Все гаразд, — вирвалось у нього. І він сказав ці слова не як раб, а як вільна людина.