Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

Ніхто вже давно не говорив з нею так, не приділяв їй стільки уваги. Шамхат відчула збентеження, а далі страх, бо ці слова були правдою для її тіла, але не відповідали її справжній сутності. Вона ніяк не могла второпати, що, властиво, потрібно від неї цьому великому панові з Ніппура, котрий не споживає ні м’яса, ні риби, і може виявитись жерцем. А значить не потребує її тіла, єдиного товару, що вона має на продаж. А отже, й не заплатить. Так не годиться. Вона прийшла на зустріч у Дім гостей, а не в храм, і старійшини наказали їй повертатись до роботи.

Шамхат випила ще трохи вина, цього разу відчувши його міцність і підступність. Вона знала, скільки їй треба випити, щоб стерпіти найгрубші пестощі чоловіків, навіть побої. Головне стерпіти, а потім можна дати волю й сльозам. Тоді заплатять більше.

Вона випила ще ковток, почуваючи, як погляд того чоловіка угвинчується їй у скроню. Перед очима їй раптом постала запилена дорога через напівпустелю, кущик колючої рослини на узбіччі, далі — пагорб над Рікою, і човен Того, хто перевозить мертвих до підземного Кур. Її дівчинка не має чим заплатити. Вона нічого не має. Зовсім нічого!

Шамхат ніби стоїть на місці, рухається лише краєвид, пустеля під її ногами. І все вона бачить не своїми очима, а наче чужими, через що не може їх заплющити. Її охоплює безмежна туга, яку не порівняти з тугою за Енкіду. Це — туга за всім сущим, що перетворюється на сірий пил. Me сходять з неба, перетворюються в наші думки, втілюються у плоть, яка страждає, і врешті стає прахом.

Від того стало диким серце Шамхат, і вона не змогла більше цього приховувати. Вона підвелась й мовила до чоловіка, який хотів надто багато:

— Пане! Бери моє тіло, але не чіпай моєї душі, бо стільки навіть ти не зможеш заплатити. А якщо гребуєш моєю вже не юною плоттю, то відпусти. Моє серце тужить за всім світом. Я не та, за кого ти мене приймаєш. Я вже сама не знаю, хто я.

— Дівчино, — відповів їй великий пан з Ніппура, — я не покупець душ. Я прийшов до тебе за допомогою. Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися у світ людей, як допомогла повернутись Енкіду.

Відказала Шамхат:

— Барабанні палички [55] Намагаючись дістати барабанні палички, які Більґамес впустив у підземний світ, Енкіду пішов туди, і смертельно захворів. Палички Більґамес впустив, почувши крик дівчинки, яка чогось злякалась. згубили Енкіду. Любов до людей згубила Енкіду. Сидить він тепер у пилюці [56] Світ мертвих був непривабливим. Його мешканці сиділи в пилюці й чекали на жертви живих. і плаче.

— Хочеш сказати, що це до нічого доброго не приводить? Але ж я не для себе прошу, для Ніппура. Я йому потрібен більше, ніж він мені. Жоден муж не здатен зробити стільки, скільки жінка. Я почув, що ти носиш жалобу по тому, хто не був навіть твоїм чоловіком…

— Він був моїм братом. Ні, не по крові, а братом моєї душі. І я не винна в тому, що його згубили барабанні палички з дерева хулуппу [57] Різновид тополі. З цього дерева на прохання Інанни Більґамес зробив для неї ложе, а для себе барабан і палички. . Нам було добре удвох не в степу, а серед пастухів, що пригощали нас пивом і хлібом. Доки по нас не послали з Урука. Йди, пане, до пастухів. Вони — щасливі. Думузі [58] Йдеться про пастуха Думузі, якого покохала Інанна й зробила царем. Щоб визволити Інанну з царства Нерґаля, слід було знайти їй заміну. Думузі замінив Інанну, але не з власної волі, а тому, що не надто журився, коли Інанна перебувала в Країні без вороття. теж був щасливим, доки не став царем. Влада спотворила його істинну суть. Боги карають за це.

— Не втямлю, що ти кажеш, Шамхат, — зітхнув чоловік. — Ти вважаєш, що пастухом краще бути, ніж царем? Але ж цар — він і є пастирем свого народу. Хто поганий пастух для овець, той буде поганим пастухом і для людей.

— І я не втямлю, що ти від мене хочеш. Якби мені наказали знову йти в пустелю і привести звідти якогось Енкіду, прикривши його наготу своїм покривалом, то я зробила б це. Однак той інший Енкіду не став би моїм братом. Твоє прохання — все одно що наказ. За мною послали писаря з Ради старійшин, невже я могла б їх не послухати? Я, блудниця Урука, навіть не жриця Гашанни, навіть не храмова блудниця, намастила своє тіло пахучою олією, вбралась в одежу із льону, прикрасила себе золотом і сріблом, щоб зробити свою жіночу роботу. Але боги не благословили мене робити з тебе людину. Та й хіба ти не людина?

— Суть не в богах, Шамхат, а в твоєму серці. Його не присилуєш, — знову зітхнув пан із Ніппура. — До речі, про пустелю. Для мене світ людей — то пустеля. Я блукаю серед них, як Енкіду серед левів та онагрів. Я охороняю їх від мисливців, засипаю ловчі ями, їм і п’ю разом з ними. Але мені мало цього. Я хочу стати людиною, розумієш?