Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

Внутрішній двір теж був темний, ледь освітлений місяцем, що виринав з-за хмар. Однак і цього вистачило, щоб Шамхат помітила охоронців, вишикуваних попід стінами. Вона пройшла повз них, брязкаючи дзвіночками на ногах, і це її трохи розсмішило. Невже, її так бояться? Втім, хоч би й так. Вона служить Гашанні, могутній володарці життя і смерті. Вона поборола дикого чоловіка Енкіду й змусила його служити Уруку, вбити разом з Більґамесом демона Хуваву з Країни кедрів. І чудово знала, що найчастіше битву виграє не сила, а підступ.

Перед ними постав чоловік. Дороге намисто зблиснуло в нього на шиї.

— Ти спізнилась, Шамхат, — сказав він суворо. — Мій пан не звик чекати. Ходімо!

Він повів Шамхат через подвір’я до напівосвітленої великої бенкетної зали, де пахло дуже дорогими пахощами. На ложі сидів чоловік, ні молодий, ні старий, з ретельно поголеною головою, без прикрас на грудях, а біля його ніг сидів писар, шкрябаючи щось на табличці. Чоловік, не дивлячись на Шамхат, відпустив писаря, відпустив слугу, що привів її до нього, а тоді окинув жінку швидким, але чіпким, поглядом:

— Ти голодна? Поїж!

Наче знав, що вона сьогодні не обідала й не вечеряла. Шамхат підійшла до низенького столика. Білі коржі, фініки, виноград і мед. Ні риби, ні м’яса. Хіба можна від того дістати силу? Та наступної миті їй перехопило подих. На столі лежала та нещасна золота шпилька з рожевою квіткою. Шамхат відсахнулась і відступила.

— Не бійся, тут немає мух, — спокійно мовив пан з Ніппура. Шамхат скам’яніла. У голові озвався тупий біль. Тільки боги могли це знати!

Він простягнув їй прикрасу:

— Візьми свою шпильку, Шамхат. Вороні було важко донести цю річ аж сюди…

Шамхат несміливо ступила вперед. Тільки бог міг приручити цього птаха. Вона не зможе звідси втекти. Вона у владі цього чоловіка, а у дворі вартівники, сильні, як бики. Якщо вона не догодить йому, він віддасть її на поталу своїй охороні.

— Дякую, пане, — видушила вона з себе.

І ніби ненароком встромила собі шпильку у вигин ліктя, щоб переконатись, що це не сон. Видно, зачепила жилу, бо кров аж бризнула.

Чоловік тихо засміявся:

— Вколола руку, щоб не боліло серце? Ох, Шамхат, Шамхат, я бачу, що не все, що я чув про тебе, відповідає правді. Не віриться, що ти могла зачарувати Енкіду.

— Весна мого життя минула, — опустила очі Шамхат, гамуючи роздратування.

— Я прибув сюди з Ніппура, щоб стрітися з тобою. І якщо ти й далі триматимеш цю шпильку, що коштувала життя малій рабині, то можеш пронизати нею й моє серце.

Шамхат кинула шпильку кудись вбік, різким рухом.

— Отак краще. Тепер я в більшій безпеці. Сідай на ложе і випий зі мною вина, Шамхат, бо ніч коротка, а вранці я від’їжджаю. Це вино я привіз з собою. Воно таке густе й темне, як твоя кров, моя люба.

Він сам налив з глечика в срібну чашу.

— Я знаю те, чого не знаєш ти. А ти знаєш те, чого не знаю я. Ніщо так не скріплює двох людей, як бажання здійснити цей обмін.

— Моє життя відкрите усім очам.

— Це твоє тіло відкрите, Шамхат. Його може побачити кожен, але думки твої закриті. Наше справжнє життя — це думки. Ти ж не настільки щедра, щоб відкривати будь-кому власні думки. Так, Шамхат?

Жінка опустила голову і зазирнула у чорну прірву налитого вина. Тут так похмуро! Ні співачок, ні музикантів, ні танцюристів, ні людей, що ковтають вогонь. Та й поза межами дому не чути голос барабана Більґамеса, через який загинув Енкіду. Барабана, до якого прислухалися навіть боги. Схоже на те, що кожен тепер має змогу думати в тиші. Але для Шамхат ця тиша стала нестерпною.

— Так, пане, — відповідає вона. — Але, боюсь, думок у мене мало, і вони повторюються весь час. Та я давно вже не буваю на людях, звідки ж мені набратись думок?

— Ти кажеш про думки, начебто це воші, — ляскає себе по коліні пан з Ніппура. — Набратися можна вошей, а думки приходять он звідти…

І він показав пальцем на стелю.

— Спочатку від Ана, тоді від Енліля, а тоді від інших богів. І коли думки досягають людини великої чи маленької, вона вважає, що вони зродились у її голові.

— Я на цьому не розуміюся, — зухвало каже Шамхат, пригублюючи густого солодкого вина.

Але пан з Ніппура лиш поглядом відмахнувся від неї, як від мухи.

— Неважко вгадати твої думки. Ти думаєш про смерть Енкіду, про дівчинку, яка загинула, впавши з даху, а ще про те, що коли постарієш, нікому буде про тебе подбати. Ти думаєш, що могла би прожити інше життя. Але ти навіть не уявляєш, любонько, як тобі пощастило! Ти нікому не належиш, і тобі ніхто не належить. Ти — найвільніша жінка у землі чорноголових. Кожен тобі заздрить, юнаки мріють про твоє тіло, старі зітхають за тобою, молоді блудниці прагнуть стати такою, як Шамхат. Ти ще можеш здобути багатство!