Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— Чи є в мене ручка? — бурмоче Вівіан, озираючись. — Чи є в мене ручка?

Моллі кидається на кухню й обшукує шухляду з усяким мотлохом, витягає жменю письмового приладдя, а тоді шкрябає на першому-ліпшому папірці, яким виявилася газета, щоб знайти щось, у чому ще є чорнило. Вона приносить синю ручку й газету у вітальню.

— Так, так. Гаразд. Так, підходить, — мовить Вівіан. — А як це написати по буквах? — Поклавши газету на круглого столика поруч зі своїм кріслом, вона записує ім’я, номер телефона та електронну адресу на білому полі, заплутавшись з @. — Дякую. Так, дякую. — Примружено дивлячись на слухавку, вона натискає кнопку закінчення дзвінка.

Террі підходить до вікон і розсуває штори, закріплюючи їх з кожного боку. Світло, що ллється в кімнату, сліпуче й яскраве.

— Заради Бога, я тепер нічого не бачу, — свариться Вівіан, затуляючи екран долонею.

— Ой, вибачте! Закрити назад?

— Та нехай. — Вівіан стуляє лептоп. Вона дивиться на газету так, наче цифри, які вона на ній написала, — це якийсь код.

— Тож що ви дізналися? — питає Моллі.

— Її звати Сара Даннел. — Вівіан підводить погляд. — Вона живе в місті Фарго, штат Північна Дакота.

— Північна Дакота? Вони певні, що ви родичі?

— Сказали, що певні. В агенції кілька разів перевірили записи про народження. Вона народилася в той самий день, у тій самій лікарні. — Голос Вівіан тремтить. — Вона була названа Мей.

— О Боже мій. — Моллі торкається коліна Вівіан. — Це вона.

Вівіан кладе руки на коліна.

— Це вона.

— Це так захопливо!

— Це страшно, — каже Вівіан.

— То що далі?

— Ну, напевно, телефонний дзвінок. Або лист. У мене є адреса її електронної пошти. — Вона піднімає газету.

Моллі нахиляється вперед.

— З чого ви хочете почати?

— Не знаю.

— Подзвонити швидше.

— Це може її збентежити.

— Вона довго на це чекала.

— Твоя правда. — Здається, Вівіан вагається. — Не знаю, все відбувається так швидко.

— Після сімдесяти років, — усміхається Моллі. — У мене є ідея. Пошукаймо її спочатку й подивімося, що знайдемо.

Вівіан махає рукою так, наче тримає чарівну паличку, в бік свого сріблястого лептопа.

— Хутчіш.

Виявляється, що Сара Даннел — музикант. Вона грала на скрипці в симфонічному оркестрі міста Фарго й викладала в Університеті штату Північна Кароліна, доки не вийшла на пенсію кілька років тому. Вона належить до клубу «Ротарі» й була одружена двічі — спочатку, протягом багатьох років, із юристом, а тепер — із дантистом, що належить до колегії оркестру. Вона має доньку й сина, яким, здається, близько сорока, і принаймні трьох онуків.

На фотографіях, знайдених в Інтернеті, велику частину яких становлять знімки Сари з її скрипкою та зборів для вручення нагороди від клубу «Ротарі», вона худенька, як Вівіан, зі сторожким, стриманим виразом обличчя. І світлим волоссям.

— Напевно, вона його фарбує, — каже Вівіан.

— А хто ні, — відказує Моллі.

— Я ніколи не фарбувала.

— Не в усіх таке розкішне сиве волосся, як у вас, — мовить Моллі.

Далі події розгортаються швидко. Вівіан надсилає Сарі електронного листа. Сара телефонує. За кілька днів вона зі своїм чоловіком-дантистом купують квитки на літак на початок червня. Вони візьмуть із собою свою одинадцятирічну онучку, Бекку, яка в дитинстві читала книжку «Чорниці для Сол» [19] Дитяча книжечка Роберта Макклоскі, дія якої відбувається в штаті Мен. і, за словами Сари, ніколи не проти пригод.

Вівіан зачитує Моллі деякі її листи вголос.

«Я завжди думала про тебе, — пише Сара. — Я вже покинула надію довідатися, хто ти й чому залишила мене».

Це захопливо — спостерігати за підготуванням. Будинком проходить бригада робітників, фарбуючи оздобу, ремонтуючи зламані поруччя на ґанку, що виходить на океан, чистячи візерунчасті килими й замальовуючи щілини в стінах, які з’являються щовесни, коли земля відтає´ й будинок наново усаджується.

— Настав час відчинити всі ці кімнати, хіба ні? — каже Вівіан якогось ранку під час снідання. — Провітримо їх.

Щоб двері в спальні не зачинялися під натиском вітру з бухти, вони підпирають їх старими ручними прасками, які Моллі знайшла в одній із коробок на горищі. Через усі ці відчинені двері й вікна на другому поверсі будинку гуляє протяг. Чомусь усе здається легшим. Відкритим природі.

Не просячи Моллі про допомогу, Вівіан замовляє собі одяг з інтернет-магазину, заплативши кредитною карткою.

— Вівіан замовила собі одяг. Зі свого лептопа. Заплативши кредитною карткою. Ти можеш у таке повірити? — питає Моллі Джека.