Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— А як ви з Джимом зійшлися?

Вівіан стискає губи, замислившись.

— Десь через рік після смерті Голландчика Джим повернувся з війни й сконтактував зі мною — хотів передати кілька його речей: колоду карт, губну гармоніку, які армія ще не надіслала. Й отак усе почалося, знаєш. Було втішно мати когось, із ким можна поговорити. Напевно, кожен з нас був для іншого ще однією людиною, що знала Голландчика.

— Він знав, що ви народили дитину?

— Ні, навряд чи. Ми ніколи про це не говорили. Мені здалося, що для нього це буде завеликий тягар. Війна не минула для нього безслідно; він теж багато чого не хотів обговорювати.

Джимові добре вдавалася робота з даними й цифрами. Він був дуже організований і дисциплінований, куди більше за Голландчика. Правду кажучи, я сумніваюся, що магазин був би хоча б наполовину таким успішним, якби Голландчик не загинув. Це жахливо, що я так кажу? Що ж, нехай. Йому було байдуже до магазину, він не хотів ним керувати. Як ти знаєш, він був музикант. Не мав схильності до бізнесу. Але ми з Джимом були хорошими партнерами. Добре разом працювали. Я відповідала за замовлення й запаси, а він покращив систему обліку, купив нові електронні каси, привабив постачальників — модернізував магазин.

Я скажу тобі так: вийти заміж за Джима — це як зайти у воду такої самої температури, як повітря. Мені майже не довелося пристосовуватися до цієї зміни. Він був тихий, порядний, працелюбний чоловік, хороший чоловік. Ми були не з тих подружжів, які закінчують речення одне замість одного; я навіть не впевнена, чи знала, що було в нього на думці більшість часу. Але ми поштиво ставилися одне до одного. З добротою. Коли він ставав дратівливий, я трималася осторонь, а коли в мене бував, як він це називав, «поганий настрій» — іноді я могла за кілька днів сказати лише два слова — він давав мені спокій. Єдиною проблемою між нами було те, що йому хотілося дитини, а я не могла йому цього дати. Просто не могла. Я розповідала йому про свої почуття від початку, але, напевно, він сподівався, що я передумаю.

Вівіан підводиться з крісла і йде до високого вікна. Моллі вражає те, яка вона слабка, який вузький її силует. Вівіан знімає шовкові петлі з гачків з кожного боку рами, дозволяючи важким візерунчастим портьєрам закрити шибки.

— Цікаво, чи… — насмілюється обережно спитати Моллі. — Ви коли-небудь замислювалися над тим, що сталося з вашою донькою?

— Іноді я про це думаю.

— Можливо, вам вдасться її знайти. Це їй зараз… — Моллі подумки рахує — близько сімдесяти, так? Дуже ймовірно, що вона ще жива.

Поправляючи складки на портьєрах, Вівіан відповідає:

— Уже занадто пізно.

— Але ж… чому? — Це запитання звучить мов виклик.

Моллі затримує віддих, її серце гупає в грудях. Вона розуміє, що поводиться безцеремонно, навіть відверто грубо. Але, можливо, ще одного шансу запитати про це в неї не буде.

— Це було моє рішення. Я маю з ним жити.

— Ви потрапили у безвихідь.

Вівіан досі стоїть у тіні біля важких портьєр.

— Це не зовсім так. Я могла не віддавати дитини. Місіс Нілсен допомагала б. Правду кажучи, я була боягузка. Я була егоїстична й злякана.

— Ви щойно втратили чоловіка. Це можна зрозуміти.

— Справді? Я в цьому не впевнена. І тепер, знаючи, що Мейсі всі ці роки була жива…

— Ох, Вівіан, — зітхає Моллі.

Жінка хитає головою. Вона дивиться на годинник на каміні.

— Боже мій, тільки подивися — вже за північ! Напевно, ти змучена. Знайдімо тобі ліжко.

Моллі в каное, веслує проти течії. Від зусилля, з яким вона занурює весло у воду спочатку з одного боку, а тоді з другого, в неї болять плечі. У неї мокрі ноги; каное тоне, наповнюючись водою. Опустивши погляд, вона бачить свій зіпсований телефон, мокрий наплічник, у якому носить лептоп. Її червона сумка випадає з човна. Моллі дивиться, як та якусь мить колишеться на хвилях, а тоді поволі зникає в глибині. Вода шумить у її вухах, наче десь у віддаленому крані. Але чому цей шум здається таким далеким?

Вона розплющує очі. Блимає. Сонячно — як сонячно. Шум води… Вона крутить головою, й ось, у вікні видніється бухта. Піднімається приплив.

У будинку тихо. Вівіан, напевно, ще спить.

Годинник на кухні показує 8:00. Моллі ставить нагріватися воду на чай і обшукує шухляди. Знаходить необроблену вівсянку, суху журавлину, волоські горіхи й мед. Виконуючи вказівки на циліндричній банці, вона готує кашу (яка так відрізняється від тієї солодкої, в пакетиках, яку купує Діна), порізавши й додавши ягід і горіхів, трохи поливши медом. Вимикає вогонь під каструлею, споліскує чайничок, яким вони скористалися попереднього вечора, й миє чашки та блюдця. А тоді сідає в крісло-гойдалку біля столу й чекає на Вівіан.