Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Дізнавшись, що я приїхала майже без речей, міс Мерфі заходжується збирати мені одяг. У холі стоїть велика валіза, повна вбрання, яке залишили пожилиці: сорочки, панчохи й сукні, светри і спідниці, й навіть кілька пар черевиків. Вона викладає все це у власній великій кімнаті на подвійному ліжку, щоб я приміряла.

Майже все завелике, але кілька одежин підхожі — небесно-блакитна кофта, вишита білими квіточками, брунатна сукня з перловими ґудзиками, кілька пар панчіх, одна пара черевиків.

— Дженні Ерлі, — зітхає місіс Мерфі, показуючи пальцем на особливо гарну жовту сукню в квіточки. — Худесенька вона була й симпатична. Але коли виявилося, що вона при надії… — Вона дивиться на міс Ларсен, яка хитає головою. — Позаторішній сніг. Я чула, що Дженні мала гарне весілля й народила здорового хлопчика, тож добре те, що добре закінчується.

Одужуючи, я починаю хвилюватися: це довго не протриває. Мене відправлять геть. Я пережила цей рік, бо була змушена, бо не мала інших варіантів. Але тепер, пізнавши комфорт і безпеку, як я можу повернутися? Ці думки доводять мене мало не до відчаю, отож я наказую собі, примушую себе їх відганяти.

Коли Моллі приїжджає, Вівіан чекає її біля вхідних дверей.

— Готова? — питає вона, обертаючись до сходів, щойно та переступає поріг.

— Заждіть, — дівчина поспіхом знімає свою армійську куртку й вішає її на чорний металевий вішак у кутку. — А як щодо чашки чаю?

— Ні´коли! — гукає через плече Вівіан. — Сама розумієш, я вже немолода. Будь-коли можу дати дуба. Мусимо братися до справи!

— Справді? Не буде чаю? — бурчить Моллі, йдучи за нею.

Відбувається цікава річ. Історії, які Вівіан починала розповідати, лише коли її підштовхнути, лише щоб слухняно відповісти на певні запитання, розгортаються самі собою, одна за одною, та їх стільки, що й сама Вівіан дивується.

— «Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові!» [14] Переклад Б. Тена. — каже вона після однієї з таких розмов. — Це «Макбет», люба. Пошукай.

Вівіан нікому по-справжньому не розповідала про свою мандрівку потягом. Соромилася, каже вона. Занадто багато потрібно пояснювати, занадто важко повірити. Стількох дітей, зібраних з вулиць Нью-Йорка, наче непотріб, покидьки на баржі, відправили потягами на Середній Захід, якомога далі, геть з-перед очей.

І хай там що, а як розповісти про те, що втратила все?

— А чоловікові? — питає Моллі. — Ви не могли йому не розповісти.

— Дещо розповіла, — відповідає Вівіан. — Але стільки з цих спогадів було болючих, що я не хотіла його обтяжувати. Іноді легше забути.

Спогади Вівіан виринають з кожною відкритою коробкою. Набір для шиття, загорнутий у марлю, нагадує про похмурий дім Бернів. Пальто гірчичного кольору з військовими ґудзиками, плетені рукавички з підкладкою, брунатна сукня з перловими ґудзиками, дбайливо запакований чайний сервіз із трояндочками. Незабаром Моллі вже має образи персонажів: Ніїв, бабуня, Мейсі, місіс Скетчерд, Дороті, містер Соренсон, міс Ларсен… Кожна оповідка веде за собою наступну. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя». Наче клаптики тканини для ковдри, Моллі складає ці спогади в правильному порядку й зшиває їх докупи, створюючи візерунок, який неможливо побачити, якщо не зібрати все разом.

Коли Вівіан описує, як це — жити з ласки чужих людей, Моллі киває. Вона добре знає, як воно — притлумлювати свої природні схильності, видушувати з себе усмішку, коли нічого не почуваєш. За якийсь час перестаєш розуміти свої потреби. Стаєш вдячний за найменший прояв доброти, а тоді, дорослішаючи, набуваєш підозріливості. Чого це хтось буде щось для тебе робити, нічого не очікуючи у відповідь? Власне, здебільшого ніхто нічого й не робить. Зазвичай доводиться бачити найгірші сторони людей. Дізнаєшся, що більшість дорослих обманюють. Що більшість людей дбають тільки про себе. Що ти цікавий рівно стільки, скільки можеш бути для когось корисний.

Й отак формується твоя особистість. Ти знаєш забагато, і це знання робить тебе недовірливим. Стаєш боязким і настороженим. Вираження емоцій втрачає свою природність, і доводиться їх вдавати. Прикидатися. Виказувати співчуття, коли не відчуваєш його. Й отак учишся губитися в натовпі, мати такий самий вигляд, як усі, хоча всередині почуваєшся зламаним.

— Ет, не знаю, — каже якогось дня Тайлер Болдвін на занятті з американської історії, після того як вони всім класом подивилися фільм про індіанців вабанакі. — Як там кажуть — переможець здобуває все? Таке стається повсякчас, по всьому світу, правда? Одна група перемагає, інша зазнає поразки.