Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.

— Ну, причепурилася ти гарно.

— Дякую. Напевно, — бурмоче Моллі. Їй важко сказати, чи вбрання Террі — це уніформа, чи щось таке нудне, що на неї скидається: чорні штани, грубі чорні черевики з гумовими підошвами, проста футболка персикового кольору.

Моллі йде за нею слідом по довгому коридору, оздобленому написаними олією картинами й гравюрами в золотих рамах, звуки їхніх кроків стишує східний килимок. У кінці коридору зачинені двері.

Террі на якусь мить прикладає до дверей вухо й тихенько стукає.

— Вівіан? — вона трохи прочиняє двері. — Дівчина прийшла. Моллі Аєр. Так, добре.

Вона розчахує двері у велику, залиту сонцем вітальню з видом на море, повну книжкових полиць від підлоги до стелі й антикварних меблів. Стара пані, вбрана в чорний кашеміровий светр з високою шиєю, сидить у ніші біля вікна у вицвілому червоному кріслі, склавши помережані венами руки на колінах, вкритих вовняним пледом у клітинку.

Підійшовши до неї, Террі каже:

— Моллі, це місіс Дейлі.

— Добридень. — Моллі простягає руку, як її навчив батько.

— Добридень.

Долоня старенької у Молліній руці суха й холодна. Вона бадьора худа жінка, з вузьким носом і пильними карими очима, по-пташиному проникливими. Шкіра у неї тонка, майже прозора, а хвилясте сиве волосся зібране в ґульку. Світлі веснянки — чи це старечі плями? — розсипані по її обличчю. Вени на її руках нагадують карту, а шкіра навколо очей брижиться безліччю зморшок. Вона схожа на монашок з католицької школи, яку Моллі недовго відвідувала в Авгу´сті (під час короткого перебування в непідхожій опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого — на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своєму.

Та чом би й ні, думає Моллі. Вона справді до цього звикла.

— Що ж, якщо буду потрібна — я на кухні, — каже Террі й зникає в інших дверях.

Старенька нахиляється в бік Моллі, суплячись.

— Як тобі вдалося досягнути такого ефекту? Вибілити пасма, — питає вона, погладжуючи скроню.

— Гм-м… — Моллі здивована, її ніхто про це ще не питав. — За допомогою освітлювача й фарби.

— Де ти цього навчилася?

— Подивилася відео на ютубі.

— На ютубі?

— В Інтернеті.

— Ага. — Вона задирає підборіддя. — Комп’ютер. Я надто стара, щоб підхоплювати таку моду.

— Навряд чи можна назвати модою те, що змінило наше життя, — мовить Моллі, а тоді винувато всміхається, розуміючи, що вже заходить у суперечку зі своєю потенційною наймачкою.

— Моє не змінило, — відказує жінка. — Напевно, це забирає досить багато часу.

— Що саме?

— Отак фарбувати волосся.

— А. Ну, не так і багато. Я вже звикла.

— А який твій природний колір, якщо не секрет?

— Зовсім ні. Темно-каштановий.

— А мій — рудий.

Моллі лише за мить усвідомлює, що це стара пані жартує зі своєї сивини.

— Мені подобається, що ви з ним зробили. Вам личить.

Пані киває й знову спирається на спинку крісла. Здається, вона це схвалює. Моллі відчуває, як напруга в її плечах трохи зменшилася.

— Перепрошую за свою грубість, але в моєму віці вже немає сенсу ходити околяса. Твій вигляд досить стилізований. Ти належиш до — як їх називають? — готів?

Моллі несила не всміхнутися.

— Щось таке.

— Гадаю, цю блузку ти позичила.

— Ну…

— Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. — Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. — Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.

— Співчуваю.

— Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.

Моллі не знає, як відповісти — чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.

— Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, — каже Вівіан. — Ти сирота?

— Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.

— Однак насправді це не так.

— На мою думку, людина, що не має батьків, які б про неї дбали, може вважати себе ким завгодно.

Вівіан довго на неї дивиться, наче зважує цю думку.