Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— Але ж ти не крала тієї книжки.

Притуляючи до вуха плаский телефон, Моллі надягає ланцюжок, наосліп упоравшись із застібкою, й дивиться у дзеркало над комодом. Чорний олівець розмазався в неї під очима, як у гравця в футбол [3] Гравці в американський футбол іноді малюють під очима чорні смужки. .

— Правда ж, Моллі?

Річ у тому, що вона її таки вкрала. Чи намагалася вкрасти. Це її улюблена книжка, «Джен Ейр», і Моллі хотілося її мати. У «Книгарні Шермана» в Бар-Гарборі її не було в продажу, і вона посоромилася попросити працівника замовити для неї. Діна не дала б їй номера своєї кредитки, щоб купити книжку в інтернет-магазині. Моллі ніколи нічого так сильно не хотілося. (Ну… вже давно.) Отак вона й опинилася в бібліотеці, на колінах у вузькому проході між полиць із романами, дивлячись на три примірники «Джен Ейр», два — в м’яких обкладинках і один у твердій. Вона вже двічі оформляла той, що у твердій обкладинці, — підходила до столу й записувала його на свою бібліотечну картку. Моллі взяла з полиці всі три книжки, подумки зважила їх у руці. Поставила назад примірник у твердій обкладинці поруч із «Кодом да Вінчі». Новішу з двох інших теж повернула на полицю.

Той примірник, який вона запхнула за пояс джинсів, був старий і пом’ятий, з жовтими сторінками й підкресленими олівцем абзацами. Дешева оправа з висохлим клеєм почала відставати від сторінок. Якби її виставили на продаж на щорічному бібліотечному ярмарку, то дали б за неї щонайбільше десять центів. Нікому її не бракуватиме, вирішила Моллі. Залишилися два інші, новіші примірники. Але нещодавно в бібліотеці запровадили магнітні протикрадіжкові наліпки, а кілька місяців тому четверо волонтерок, пані солідного віку, які присвятили себе пристрасному служінню бібліотеці Спрюс-Гарбора, тижнями наклеювали їх на внутрішню сторону обкладинок усіх одинадцяти тисяч книжок. Отож коли того дня Моллі виходила з бібліотеки крізь, як потім виявилося, двері з протикрадіжковою системою, головна бібліотекарка, Сьюзен Лебланк, кинулася до неї, мов яструб, зачувши гучне, наполегливе гудіння.

Моллі відразу зізналася, точніше спробувала сказати, що мала намір оформити книжку. Але Сьюзен Лебланк не повірила жодному слову. «Заради всього святого, не ображай мене брехнею, — сказала вона. — Я спостерігала за тобою. Я знала , що ти щось задумала». Як шкода, що її припущення виявилося слушним! Їй хотілося б, щоб її здивували в хорошому сенсі, хоч цього разу.

— От чорт. Ти серйозно?

Дивлячись у дзеркало, Моллі проводить пальцями по ланцюжку, що висить у неї на шиї. Вона тепер нечасто його носить, але щоразу, коли щось стається й вона знає, що ще раз доведеться переїжджати, знову його надягає. Моллі купила цей ланцюжок у магазині здешевлених товарів «Марденс» в Еллсворті й почепила на нього три дармовиси — синьо-зелену емальовану рибку, олов’яного ворона й крихітного брунатного ведмедя, — що батько подарував їй на восьмі іменини. Він загинув в автомобільній аварії через кілька тижнів після того, перевищивши швидкість на вкритій льодом трасі І-95, після чого мама почала скочуватися вниз і вже не змогла вибратися назад. На наступні іменини Моллі вже жила з новою сім’єю, а її мама була у в’язниці. Ці дармовиси — це все, що їй лишилося від того, що колись було її життям.

Джек — хороший хлопець. Але вона цього чекала. З часом, як і всім іншим — соціальним працівникам, учителям, опікунам, — йому набридне, він почуватиметься обманутим, усвідомить, що зв’язуватися з Моллі собі ж дорожче. Хай як їй хочеться бути до нього небайдужою і хай як вона дає йому підстави так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.

Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще — та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.

— «Джен Ейр»? — питає Джек.

— Яка різниця?

— Я купив би її для тебе.

— Що ж…

Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, — це рідко те, що вона просила.