Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Фестиваль.

Натовп.

Рідні обличчя.

Відчай.

Втеча крізь хвилі, що несли її назад — у відкрите море.

Зустріч із Збишеком Залеські.

Хвилі, що понесли її вперед — на скелю.

Десь посередині цього виру зблиснула теплими вогнями тиха гавань Сан-Дієго.

Обличчя Джоша і його останні слова, коли проводжав на літак: «Я чекатиму на тебе…».

Єдине, чого вона не відчувала — фізичного втілення самої себе, чогось більшого, ніж просто «руки-ноги-голова», чогось суттєвішого і надійнішого, що мало бути всередині.

Не пластилінового чи драглистого.

Того, що дозволяє триматися прямо.

І приймати рішення.

Вона вийняла з сумочки мобільний телефон, увімкнула його, побачила три пропущених дзвінки від Маклейна, погладила пальцем його фото на дисплеї.

А потім натисла на виклик «Мелі».

…Вранці Збишек Залеські випив в холі три філіжанки кави, завареної на його замовлення «по-польському». І піднявся до номеру місіс Маклейн.

Там на всю потужність гув пилосос.

Привітна афроамериканка, посміхаючись в півобличчя повідомила, що номер звільнено з п’ятої години ранку.

Не вірячи своїм очам, він вхопив мобільний телефон і довго шукав з-поміж абонентів фото і номер Енжі.

Тримав біля вуха так довго, що покоївка почала підозріло зиркати в його бік і навіть вимкнула пилосос.

І тоді він почув тиху мелодію.

Вона линула звідкілясь здалеку.

Спочатку йому навіть здалося, що Енжі тут, поруч, а покоївка просто невдало пожартувала. Але та з подивом кинулася до свого візка, де лежали зібгані простирадла і рушники, порилася в них, дослухаючись до звуку, і витягла білий махровий халат.

Мелодія грала в його кишені.

— Ви прийшли за цим, містере? — запитала вона, простягаючи спантеличеному Збишеку мобільний телефон. — Прошу… Мені чужого не треба.

…Ну ось, взяти хоча б другий пункт з моїх правил: «Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Знадобиться, коли зовсім здурієш…».

Я ще не зовсім…

Але все ж таки почала писати. Інакше це буде нечесно: написати правила і не слідувати їм. Щоправда, почала лише з учорашнього дня. Але краще пізно, ніж ніколи! Щось пішло з голови без вороття.

Але нині я хапаюсь за кінець ниточки і йду по ній у зворотному напрямку, мов у лісі. Це таке дивне відчуття. Адже ниточка тоненька, а стовбури дерев жорсткі, грубезні, так рясно наросли за стільки років! Ниточка між ними ледь помітна, може перерватися в будь-яку мить. А шкода…

Адже цікава історія виходить, чорт забирай. Ніколи про це не думала. Жила собі.

Аж доки ця дівчинка не з’явилася.

Тепер скучаю за нею, місця не знаходжу. Ось і вирішила клубочок докупи змотати.

Вже час.

…У нас ці квіти «тагетес» називаються.

От не знаю, якби не вимовила вона тоді «чорнобривці», то може я б ніколи нею і не зацікавилася.

Хоча, навряд чи.

У нашому селищі важко було таку не помітити. В усіх наших на пиці написано: «ноу проблем» і посмішка на всі тридцять два.

А у неї обличчя іконописне, я таких давно не бачила.

Дивишся на нього — не відірватися. Аж незручно стає, що не можеш не дивитися. Сказати б — красуня, то це не зовсім правда.

Просто щось зсередини в ній світиться. Тим світлом, котре зустріне тебе в тунелі, по якому душа відлітає. Я там, звісно, ще не побувала, але уявляю це світло саме таким: манить і заспокоює. Не відірватися і назад не повернути.

Вона мало на люди виходила.

Чимось мою маму мені нагадала в своїй відлюдькуватості.

Та теж усе ховалася в хаті і майже не вчила англійської, мовляв, їй тут — чужина. А батька дуже любила і тому ніколи про це вголос при ньому не казала, боялася засмутити.

Власне, я так собі думаю, що була то велика любов, така, про яку в книжках пишуть. Тільки тоді не було такому почуттю назви. Дуже стримані вони були, суворі.

Коли питала її, як вона могла наважитись посеред війни з села піти навмання шукати батька та ще й з малою дитиною, відповідала просто — а як могло бути інакше, жінка має йти за чоловіком, така її доля.

Шкода, що на цьому мої розпитування і закінчувалися.

Тепер не знаю, чи знала вона напевне, куди йти — може, якусь звістку від нього мала? Адже вона не звір, щоб ось просто так — йти!

Так лише звірі ходять.

По сліду.

Хоч би як там було, але пам’ятаю своєю дитячою пам’яттю якусь фантасмагорію того шляху.

Все тоді було в коричневих тонах — небо, дерева, розкурочені дороги.