Рут Хоган - Хранитель забутих речей

Бомбардир вийняв книгу з обгортки і розкрив першу сторінку, на якій його вітала глянцева фотографія його сестри в шовковому пеньюарі. Порша самозакохано усміхалася. Він з гуркотом захряснув книжку.

— Ну, принаймні наразі Порша не просто поцупила чийсь сюжет без розбору. Вона щось і сама вигадала.

— Сподіваймося на це, — відповіла Юніс.

Наступного дня усі думки про Поршу змили блискучі бірюзові хвилі, здув теплий солоний вітер набережної Брайтона. Їхній «щорічний пікнік», уперше без Дуґласа та Бейбі Джейн. Вони з Бомбардиром приїжджали сюди щороку від двадцять першого дня народження Юніс, і цей день, ретельно розпланований, мав давати задоволення усім учасникам їхнього маленького свята. Найперше вони йшли на прогулянку. У минулому, коли Дуглас чи Бейбі Джейн супроводжували їх, собаки насолоджувалися компліментами перехожих, чию увагу вони неодмінно привертали. Потім відвідували пірс і годинку проводили серед миготіння та брязкоту ігрових автоматів. Обідали рибою й смаженою картоплею з пляшкою рожевої шипучки і зрештою прямували до Королівського павільйону. [79] Колишня приморська резиденція британських королів. Але цього разу, коли вони прогулювалися пірсом, безжурне щастя Юніс затьмарила тривога. Двічі за десять хвилин Бомбардир перепитав її, чи вони вже бували тут раніше. Коли він запитав уперше, Юніс сподівалася, що він жартує, але другого разу вона глянула на нього, і земля захиталася в неї під ногами, коли вона побачила його щирий і розгублений погляд. Жахливо, болісно знайомий вираз обличчя. Ґодфрі. Бомбардир піде шляхом свого батька, навіть від думки про це Юніс похолола. Досі такі провали були заледве помітними, тріщинка з волосину в надійному і міцному інтелекті. Та Юніс знала, що час робитиме з пам’яттю Бомбардира те, що роблять хвилі морського прибою з ім’ям, написаним на піску. Досі Бомбардир, здавалося, не усвідомлював небезпеки. Як людина в абсансі, [80] Короткочасна втрата притомності, про яку хворі не пам’ятають. він безтурботно не звертав на це уваги. А Юніс переживала усі його прогалини, секунду за секундою, і її серце обливалося кров’ю.

Кольорові вогні, дзвоники і гудіння ігрової зали на пірсі запрошували витратити гроші. Юніс залишила Бомбардира стояти біля ігрового автомата і спостерігати, як рухаються туди-сюди ряди щільно спакованих монет, а сама пішла розміняти гроші. Повернувшись, вона застала свого друга, немов загублену дитину: він стискав монету і дивився на отвір для опускання монет, але був абсолютно не здатний пов’язати ці два предмети в логічний ланцюжок. Обережно Юніс прийняла в нього монету та опустила її в отвір, його обличчя засвітилося від радості, коли він побачив, як купа монет здригнулась і випала, задеренчавши об металевий піддон.

Решта дня минула безжурно, як завжди. Уперше в Брайтоні без своєї псячої компанії, Бомбардир і Юніс мали змогу разом як слід роздивитись екзотичні принади в інтер’єрі Павільйону. Вони захоплено охали й ахали, розглядаючи люстри, висловлювали свою огиду щодо жаровень з рожнами на кухні, на яких спершу для проби підсмажували якогось нещасливого пса. Коли вони сиділи на лавці в садку, гріючись у коралових променях надвечірнього сонця, Бомбардир узяв Юніс за руку і щасливо зітхнув. Цю мить Юніс збереже в пам’яті як найбільший скарб: — Оце і є чудове місце!

Темно-синя шкіряна рукавичка належала мертвій жінці. Не надто обнадійливий початок для «Хранителя забутих речей». Наступного дня після запуску сайту їм написала колишня репортерка на пенсії. Вона багато років працювала в газеті й добре пам’ятала той випадок. Її перше справжнє завдання.

Це помістили на першу сторінку. Бідолашній жінці було трішки більше, ніж тридцять. Вона кинулася під потяг. Машиніст був у жахливому стані, сердешний хлопець. Він щойно почав працювати. Їздив сам кілька тижнів. Її звали Роуз. Вона на щось хворіла, казали, «проблеми з нервами». Я пам’ятаю, у неї була маленька донечка, така гарнюня. Роуз носила її фотографію в кишені пальта. Вони надрукували фото в газеті поруч із заміткою. Мені це не дуже подобалося, але мусила слухатися редактора. Я ходила на похорон. І це було огидно, адже від тіла майже нічого не залишилося. Але світлина досі лежала в кишені, а на руці одна рукавичка. Така дрібна деталь, але вона здавалася такою болючою. Того вечора було холодно. Мабуть, тому я пам’ятаю це вже стільки років.