Рут Хоган - Хранитель забутих речей

Фредді взяв її за руку:

— Не смію сподіватися на таке щастя.

На кухні Саншайн щойно поставила чайник.

— Прекрасно, — усміхнувся Фредді, — а ми якраз прийшли на любеньку чашечку чаю.

У лиховісній тиші Саншайн виставила ще дві чашки і блюдця, поки Фредді мив руки в раковині.

— А шоколадне печиво залишилося? — спитав він, підморгнувши їй.

Саншайн без жодного слова сердито виставила коробку з печивом біля нього і відвернулася до чайника. Фредді й Лора обмінялися здивованими поглядами та почали обговорювати роботу з сайтом. Щоб дужче зацікавити охочих повернути назад свої речі, вони вирішили на сайті публікувати історії знахідок Ентоні. Фредді збирався попрацювати з онлайновою формою, яку заповнюватимуть відвідувачі сайту, там треба буде вказати специфічні деталі — що, де й коли загубилося. На сайті висвічуватимуться лише фотографія речей, місяць, рік і загальні відомості про місце, де їх знайшли. Подробиці, вказані на табличках Ентоні, не розголошувалися для того, щоб перевірити, чи людина, котра подала заявку на якусь річ, є її справжнім власником. У Лори зберігалося ще сотні неопрацьованих речей, але набралася вже достатня база даних, і сайт уже можна запускати. Усе одно сайт доведеться постійно оновлювати, якщо вони й далі збиратимуть загублені речі. Цього тижня мала вийти замітка у місцевій газеті, а Лора вже дала інтерв’ю місцевій радіостанції. Залишилися лічені дні до запуску сайту.

— А якщо ніхто нічого не шукатиме? — турбувалася Лора, нервово кусаючи нігті.

Фредді жартівливо забрав її руку від рота.

— Звісно, шукатимуть, чи не так, Саншайн?

Саншайн демонстративно байдуже стенула плечима, її губи були надуті, як вітрила корабля. Дівчина розлила чай і з гуркотом виставила чашки та блюдця навпроти Фредді й Лори.

Фредді підняв руки догори.

— Добре, добре, я здаюся. Що таке, дитино?

Саншайн уперла руки в боки і суворо подивилася на своїх друзів.

— Ніхто ніколи мене не слухає, — несподівано тихо й сумно промовила вона.

Зараз вони слухали. Слова Саншайн повисли в повітрі, очікуючи на відповідь. Ні Фредді, ані Лора не знали, що сказати. Вони відчували себе винними, бо Саншайн могла мати рацію. Її маленька постать і дитяча простодушність сприяли тому, що вони ставилися до цієї дівчини, як до дитини, відповідно реагуючи на її думки та ідеї. Але Саншайн — молода жінка, хоч і з синдромом Дауна, — пора й сприймати її відповідно.

— Вибач, — нарешті сказала Лора.

Фредді кивнув без тіні усмішки на обличчі.

— Вибач, що ти говорила до нас, а ми не слухали.

— Так, — додав Фредді, — якщо ми вчинимо так іще раз, можеш нас ударити.

Саншайн якусь мить подумала над цією пропозицією і пошарпала Фредді за вухо, очевидно, для профілактики. Потім знову серйозно заговорила до них обох:

— Обручка тут ні до чого, Тереза мала на увазі лист.

— Який лист? — запитав Фредді.

— Лист, який Святий Ентоні написав перед смертю, — відповіла дівчина і додала: — Ходімо.

Фредді й Лора пішли за Саншайн на веранду, де вона взяла платівку Ела Боуллі та поклала її на програвач.

— Це лист, — промовила вона, звертаючись у простір, і поставила голку на платівку. Заграла музика.

Юніс

2005

— Думаєш про те, що ти міг би опублікувати це, цю… — Юніс намагалася дібрати у своєму словниковому запасі непристойностей відповідне слово і, не знайшовши нічого достатньо принизливого, нарешті видала, немов кинула отруєний дротик: — річ!

Палітурка новенької книжки, паскудне червоне з золотом, вистромилась із коричневого обгорткового паперу поряд із пляшкою шампанського, яку Брюс прислав, якщо вірити записці, «в утіху за те, що самі не допетрали опублікувати це золоте дно».

Бомбардир спантеличено похитав головою, не вірячи своїм очам:

— Я навіть не читав її. А ти?

Остання книга Порші очолювала список бестселерів останні три тижні, і позерство Брюса, її видавця, не знало меж.

Його зарозумілість підтверджував банківський рахунок. Йому, завдяки Порші, тепер гарантовано платинову картку і майже родинні стосунки з директором банківської філії.

— Звісно, я це читала! — проголосила Юніс. — Мій обов’язок усе читати, щоб бути в курсі справ. Я також читала рецензії. Можеш собі уявити, книга твоєї сестри була поцінована, як «нищівна сатира на сахаринові кліше сучасного комерційного письма»! Один критик назвав це «гострою, як лезо, деконструкцією сучасного уявлення про сексуальність, що розсуває межі популярної літератури до нечуваних крайнощів і посилає на хер тих корифеїв літературного істеблішменту, які поклоняються умовностям Букерівської премії і такого іншого».