Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— А ти уперта, як віслюк, — пробурмотіла вона.

— Перепрошую? — навіть зазвичай незворушна Сара виглядала враженою.

— Я, не ти, — вишкірилася Лора.

— Відома річ, — вишкірилася Сара у відповідь.

Лора повільно усвідомлювала, що життя досі захопливе і сповнене можливостей, які вона нехтувала роками, жалкуючи за втраченим, а не надолужуючи його.

— Як щодо Саншайн? Дай пораду! — попрохала вона.

— Поговори з нею. У неї синдром Дауна, але вона не дурна. Розкажи, як почуваєшся. З’ясуй стосунки. І коли говоритимеш про це, розкажи, що насправді трапилося на побаченні. Якщо ти не зізнаєшся Фредді, то, я впевнена, Саншайн усе розбовкає.

Лора похитала головою:

— Можливо, але йому байдуже. Ти ж чула, що він сказав, коли ти натякнула, що ми могли робити в коморі: «Немає шансів!»

— Лоро, інколи ти справді буваєш сліпа!

Лора перемогла бажання всадити своїй любій подрузі виделку в спину.

— Ти пам’ятаєш Ніколаса Баркера зі школи для хлопчиків?

Лора пам’ятала веснянкуватого хлопця з дужими руками й потертим взуттям:

— Він то шарпав мене за волосся, то навіть не вітався.

Сара усміхнулася:

— Та він просто соромився. Ти йому подобалася!

Лора зітхнула:

— О Господи! Не кажи, що з п’ятого класу нічого не змінилося.

— У твоєму випадку, так. Але, на мою думку, маєш гарну нагоду все компенсувати. Особливо, якщо Фредді тобі подобається так само, як подобаєшся йому ти. А зараз я хочу пудинг!

Із пабу Сара викликала таксі до станції. Коли вони стояли на парковці, очікуючи, поки воно приїде, Лора з вдячністю обійняла подругу.

— Дякую, що приїхала. Вибач за мороку.

— Хоч щось у цьому світі не змінюється, — пожартувала Сара. — Але насправді все гаразд. Ти для мене зробила б те саме.

— Нізащо!

Лора завжди переводить на жарт усі компліменти. Проте Сара ніколи не забуде, що це Лора вісім років тому витирала її сльози в бічній кімнатці лікарняної палати, поки її вбитий горем чоловік вибіг на парковку палити і ридати. Це Лора тримала її за руку, коли принесли її першу дитину, чудову дівчинку, яка померла перед тим, як вони встигли познайомитися. Доньку мали охрестити Лора-Джейн.

Перегодом Лора вийшла з будинку і побачила Саншайн, яка сиділа на лавці навпроти їхнього саду.

— Можна присісти? — запитала вона.

Саншайн усміхнулася. Тепла, доброзичлива усмішка дівчини наповнила Лору почуттям вини і сорому.

— Я хочу перепросити, — сказала вона.

— За що?

— За те, що не була тобі гарним другом.

Саншайн на мить замислилась:

— Я тобі подобаюсь?

— Так, дуже.

— Тоді чому ти ховаєшся? — сумно запитала вона.

Лора зітхнула:

— Тому, Саншайн, що я ще не зовсім звикла жити в цьому будинку серед загублених речей, намагатися виконати те, чого хотів Ентоні. Інколи я відчуваю, що заплуталася й хочу побути на самоті.

— То чому ти мені не скажеш?

Лора усміхнулася їй:

— Бо інколи я така дурна.

— Ти боїшся?

— Інколи так.

Саншайн узяла Лору за руку і легенько її потисла. М’які, пухкі пальці дівчини були геть крижані. Лора підняла її з лавки.

— Ходімо зробимо любеньку чашечку чаю, — сказала вона.

— Я думаю, йому треба печива, — сказала Саншайн, обережно торкаючись хутра на кістках, яке колись було собакою-шукачем. Пес дивився на неї зляканими очима, у яких відображалось усе, що йому випало пережити. Коли ті негідники втомилися його катувати, то викинули собаку геть і залишили напризволяще. Фредді знайшов його напередодні ввечері в траві біля Падуї. Ішов сильний дощ, пес наскрізь вимок і виснажився так, що навіть не опирався Фредді, який підібрав його і заніс до будинку. Собаку збило машиною, ззаду він мав рвану рану. Лора вимила і перев’язала її, поки Фредді тримав пса загорненим у рушник. Пес відмовлявся їсти, але випив трохи води, Лора сиділа над ним усю ніч, заледве що спала, скоцюрбившись у кріслі, поки загорнений у ковдру собака завмер біля вогню. Коли перші тьмяні промені зимового світанку почали пробиватися крізь мереживні панелі кабінету, Лора остаточно прокинулася. Після ночі, проведеної сидячи в кріслі, у неї затерпла шия і боліла спина. Вогонь у каміні майже згас, зосталося лише кілька розпечених жаринок, але собака ніяк на це не реагував.

— Будь ласка, Боже, — подумки благала Лора, нахилившись уперед, щоб перевірити, чи він іще дихає, чи її молитви були почуті. Нічого. Жодного руху. Жодного звуку. Сльози закрапали з її очей, аж раптом вона помітила, як сіпнулася ковдра. Хрипкий вдих і звучне хропіння Лора сприйняла, як знак повернення до життя.