Террі Пратчетт - Правда

— Гм. Це ж гравірувальний верстат, — невпевнено сказав Вільям.

— Цей верстат трохи інший, — сказав гном. — Ми його… вдосконалили.

Він витяг один з великих аркушів, що стосом лежали біля машини, і подав його Вільямові, котрий прочитав:

— Що скажете? — несміливо спитав гном.

— Це ви — Гунілла Вернигора?

— Так. То що скажете?

— Ну-у… Літери ви вирізьбили рівно і чітко, немає слів, — промовив Вільям. — Але я не розумію, що в цьому такого унікального. І ви неправильно написали слово «розмноження». Там має бути ще одна «н». Тепер вам доведеться вирізати все по-новій, якщо не хочете, щоб із вас глузували.

— Справді? — спитав Вернигора.

Він штовхнув одного з колег.

— Дай-но мені рядкове «ен» на дев’яносто шість.

Вернигора перехилився через верстат, ухопив гайкового ключа і почав порпатись у нутрощах машини.

— Треба мати справді тверду руку, щоб вирізати літери так рівно, — сказав Вільям.

Йому було трохи ніяково через те, що він вказав на помилку. Цілком можливо, ніхто б нічого й не помітив — адже в Анк-Морпорку більшість людей вважали правильну орфографію чимось на зразок розкошу. Вони ставились до неї так само, як і до пунктуації: неважливо, де поставлено кому — головне, щоб вона була.

Гном завершив свою таємничу діяльність у механічних нутрощах, обережно підштовхнув щось усередині верстата і сів.

— Я певен, що помилка (гуп!) не має жодного значення, — сказав Вільям.

Вернигора знову відкрив верстат і мовчки подав Вільямові трохи вологий аркуш.

Вільям прочитав.

Друга «н» була на місці.

— Як..? — почав він.

— Це щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису, — пояснив Вернигора.

За його плечем з’явився ще один гном, що тримав великого металевого прямокутника. Ізсередини прямокутника було всуціль викладено малесенькими металевими літерами, які, втім, виглядали досить дивно — наче дзеркально обернені слова. Вернигора прийняв його і подарував Вільямові широку гномську посмішку.

— Не бажаєте внести які-небудь зміни, доки ми не взялися до верстата? — спитав він. — Тільки скажіть. Двадцятко копій вистачить?

— Матінко моя, — сказав Вільям. — Це ж друкарство, ні?

Шинок «Відро» був шинком тільки відносно. Торгівля йшла не надто жваво. Вуличка, на якій він стояв, була якщо не зовсім забита, то принаймні добряче контужена ударами долі. На вуличку виходили декілька задвірків та складів. Ніхто й гадки не мав, чому вона називалась вулиця Осяйна. Нічого такого блискучого на ній не було.

Крім того, ідея назвати шинок «Відром» явно не належала до Геніальних Маркетингових Ідей.

Його власник, пан Сирник, був худий, сухорлявий і всміхався лише тоді, коли чув про якесь жорстоке вбивство. Зазвичай він недоливав випивки, але справедливості ради слід сказати, що решту він недодавав теж. Проте саме його шинок було обрано міською Вартою за неофіційний поліцейський паб. Поліцейські полюбляють пити там, куди не ходить більше ніхто — бо тоді ніхто не нагадує їм, що вони поліцейські.

В певному сенсі це йшло на користь закладові. Тепер «Відро» не наважувались грабувати навіть ліцензовані злодії: поліцейські не любили, щоб їм заважали пити. З іншого боку, пан Сирник ніде не знайшов би більшого збіговиська відвертих кримінальників, аніж серед тих, хто носив однострої Варти. За перший місяць він побачив на своєму шинквасі більше фальшивих доларів та підозрілих іноземних банкнот, аніж за попередні десять років у бізнесі. Безумовно, це могло засмутити — зате описання деяких убивств були таки непоганою розвагою.

Почасти він заробляв на життя, здаючи внайми схожі на щурячі нори приміщення у старих льохах та повітках, що тулилися позаду закладу. Зазвичай їх знімали — дуже ненадовго — ентузіасти від бізнесу, захоплені ідеями на кшталт того, що саме тепер світові конче потрібні надувні мішені для гри в дартс.

Але сьогодні біля дверей «Відра» зібрався справжній натовп, приваблений одним із трішки помилкових оголошень, що його Вернигора прибив до дверей. Слідом за Вільямом Вернигора вийшов надвір і прибив правильну версію оголошення.

— Вибачте за завдану травму, — сказав він. — Схоже, ми вас вразили… буквально.

Вільям рушив додому, сторожко роззираючись та намагаючись триматися в тіні, на той випадок, якщо назустріч йому трапиться пан Кріпслок. Тим не менше, вдома він розклав свої роздруківки в конверти, сходив до Головної Брами та передав їх листоношам, зауваживши про себе, що робить це кількома днями раніше, ніж збирався.