Террі Пратчетт: Правда

Вони зачинили браму. Це була не така вже й велика справа, як можна було би подумати, оскільки ключі було загублено казна-коли. Спізнілі прибульці зазвичай кидали через міські мури камінці; вони цілились у вікна знайомих, що погодились би підняти засува.

Вважалося, що іноземні загарбники в разі чого не знатимуть, у які вікна кидати камінцями.

Потому двоє вартових попленталися через бруд і перегній до Річкової Брами, крізь яку мала честь входити до міста річка Анк. Вода в темряві була непомітна — тільки вряди-годи під парапетом примарною плямою пропливала крижина.

— Стривай, — мовив Гноббс, коли вони вже поклали руки на корбу підйомної решітки. — Там унизу хтось є.

— В річці? — спитав Колон.

Він прислухався. Далеко внизу почулось рипіння весла.

Сержант Колон склав долоні рупором і прокричав традиційний бойовий клич правоохоронців усіх часів та народів:

— Гей, ти!

Кілька митей не чулось ані звуку, крім вітру та води. Потім долинув голос:

— Так?

— Загарбуєш місто, чи що?

Знову запала пауза.

— Ще?

— Що «ще»? — гукнув Колон, відмовляючись здаватись.

— Ще які є варіанти?

— Не гай мого часу! Ти там, на човні, загарбуєш місто?

— Ні.

— Звучить щиро, — сказав Колон, котрий, з огляду на погодні умови цієї ночі, радо повірив би на слово будь-кому. — Тоді ворушися, бо ми збираємось зачинити ворота.

Ще за мить плюскотіння весел відновилося, віддаляючись за течією.

— Гадаєш, достатньо було просто поставити йому це питання? — поцікавився Гноббс.

— Ну, а кому ж іще його ставити?

— Та ясно, але…

— Гноббі, це був малесенький човник. Звісно, коли ти хочеш спуститися цією чудовою стежкою до самісінької дамби…

— Ні, сержанте!

— Тоді ходім до казарми, добро?

Поспішаючи до гравера Кріпслока, Вільям підняв комір. Завжди заюрмлені вулиці знелюдніли. Поткнути носа за двері наважувались лише ті, кого підштовхували найневідкладніші справи. Схоже було, що зима наближається справді мерзенна — гаспаччо із крижаного туману, снігу та вічного анк-морпоркського смогу.

В око йому впала пляма світла з вікна Гільдії годинникарів. На її тлі вималювалась низька згорблена постать.

Він наблизився.

Слабка подоба людського голосу безнадійно прошелестіла:

— Бажаєте гарячих перепічок?

— Пане Нудль? — спитав Вільям.

Нудль на прізвисько «Від-Душі-Відриваю», чи просто «ВДВ», найпідприємливіший та найнеуспішніший підприємець Анк-Морпорку, поглянув на Вільяма поверх свого візочка з гарячими сосисками. На застигаючому смальці шипіли сніжинки.

Вільям зітхнув.

— Ви працюєте допізна, пане Нудль, — ввічливо промовив він.

— Ах, пане де Ворде, зараз такі кепські часи для торгівлі перепічками, — пожалівся Нудль.

— Еге ж, як подумаєш, то аж нудить, — вставив Вільям.

Він не міг би стриматись і за сотню доларів та баржу фігів.

— Глобальна економічна криза, звуження ринків, — вів своєї Нудль, надто пригнічений, аби щось помітити. — Схоже, не так багато нині бажаючих придбати перепічку.

Вільям зазирнув до візочка. Якщо Нудль-ВДВ брався до продажу гарячих перепічок, це був достеменний знак, що його амбітніші задуми знову пішли за вітром. Продаж перепічок на вулицях у певному сенсі був основою Нудлевого існування, якої він завжди намагався позбутися, але до якої постійно повертався в міру того, як зазнавали краху його чергові починання. І це було ганебно, оскільки Нудль був пречудовим продавцем перепічок. Інакше й бути не могло, враховуючи, що його натура цілком відповідала натурі його товару.

— Треба було мені отримати добру освіту, як от ви, — засмучено сказав Нудль. — Гарна робота в теплому приміщені й ніяких фізичних трудів. Якби я мав добру освіту, я міг би знайти свою нищу.

— Нищу?

— Це мені розповідав один із тих чаклунів, — пояснив Нудль. — У всього є нища, ну, ви знаєте. Тобто ніби своє місце. Для чого все існує.

Вільям кивнув. Він тямив у словах.

— Ніша? — спитав він.

— Щось таке, ага, — Нудль зітхнув. — Я ж прохлопав можливість із семафорами, знаєте. Просто не помітив, до чого йде. А тут гульк — і всі вкладають у семафорні компанії. І мають величезні гроші. А мені не щастить, усе просто від душі відриваю. Хоча я вже намагався пробувати навіть той Фанг-Шуй… Чисте тобі кляте невезіння.

— А от мені однозначно допомогло, коли я пересунув крісло на робочому місці, — сказав Вільям.

Свого часу він заплатив за цю пораду два долари. Заразом йому порадили закривати кришку у вбиральні, щоб у живіт бува не залетів Дракон Печалі.