Террі Пратчетт - Правда

Вільям був одним із безскляночників. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безскляночність, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці — щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до Анк-морпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для повноскляночників. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гагльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки істинні вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гагльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків мужчин. Задіювана для цього практика передбачала певне зниження кількості учнів з часом, а заняття — принаймні, у спогадах Вільяма — полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи. Але шляхи природного добору несповідимі, і Вільям з’ясував, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гагльстону було швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча. Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гагльстоні цінувалась високо — можливо, тому, що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритний він був, коли справа торкалася слів. У Гагльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що на власний розсуд і смак, тоді як ведмедеподібні здоровані, котрі коли-небудь мали стати в своїх землях щонайменше міністрами, тренувались брати до рук перо, не ламаючи його на друзки.

Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, котрих до пуття запам’ятав мало хто зі вчителів. І тоді перед його батьком постала проблема його подальшої долі.

Він був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі. Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.

Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.

Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.

Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, що було чи не визначальною рисою його родичів. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.

Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя. О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, належали до тих нечисленних слів, які Вільям не поважав.

У підсумку Вільям подався геть — а саме, до Анк-Морпорку, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся в порівнянні з братом Рупертом, котрий був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гагльстону — от тільки, бідака, народився старшим братом…

А потім сталася війна з Хапонією.

Це була нічим не визначна війна, котра скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.

Він загинув за свої переконання. Головним із цих переконань була типово гагльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок — і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.