Террі Пратчетт - Правда

Це спрацювало. Щоправда, було кілька збоїв — так, одного разу він кілька годин галюцинував, що являє собою книжкову шафу. Але тепер він постійно галюцинував, що являє собою скарбничого, і все було б гаразд, якби не побічний ефект: він також галюцинував, що вміє літати.

Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необґрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію — зазвичай, після прийому якогось місцевого еквіваленту пілюль із сушеної жабки — але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до пробки на вулиці внизу.

Проте якщо подібна галюцинація навідується до чаклуна, все буває по-іншому.

— Скарбни-и-ичий! Спустіться негайно сюди! — проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. — Чи ви забули, що я казав про підйом вище рівня стін?!

Скарбничий акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.

— Кликали, пане Архіректоре?

Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.

— Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?

Скарбничий спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.

— Я?

— Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.

У коробці передач Скарбничого лихоманково зчепилися кілька зубців.

— А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, — сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. — Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів…

— Тут один хлоп каже, — Архіректор зиркнув на аркуш, — що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?

— Гадаю, гм, що тут просто описка, Архіректоре, — промовив Скарбничий. Він нарешті опанував свій голос достатньо, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. — Таких грошей не стане навіть на дощечки.

— Тут написано, — Архіректор пошарудів папером, — до восьмого кеглю {3} 3 В оригіналі вжито традиційне в англомовних країнах визначення розміру шрифту через «точки» («points»). Тут і далі герої говорять про висоту шрифту в «точках», але при перекладі вжито звичний для вітчизняних фахівців термін «кегль». В низці інших випадків також ужито вітчизняну типографічну термінологію. включно.

Скарбничий на мить втратив контроль над собою.

— Дурня!

— Що?

— Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після пари відбитків.

— Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?

— Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави твердити, що мені вдавалося збивати їхню ціну до…

— Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?

— Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природнім обов’язком…

— Кажуть, п'ятнадцять перемін страв.

— …і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль…

— Не рахуючи горішків та кави.

Скарбничий завагався. Архіректор примудрявся суміщати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.

— Проблема, пане Архіректоре, — ризикнув він, — у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві…

— Та це-бо мені відомо, — перервав його Архіректор. — Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Знаєте, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг…

— Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи викидали її у вікно по ночах.

— Чистий стіл — ясний розум, — прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбничому. — Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до «щурячих нір» на задах «Відра». До того ж, йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про до половини наповнену склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу повно зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті, або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.