Сергій Жадан: ДНК

Наступного ранку, на черговому мітингу, схвильований і зденервований Фінкельштейн скаржився на підступність влади й звинувачував її в безпринципності. Закликав привести сюди всіх відпущених під розписки жандармів і влаштувати над ними товариський суд. Жандарми почали стягуватися. Були в домашньому, мали не найкращий вигляд. Закінчився суд цілком несподівано — висловившись іще раз на рахунок продажності влади, Фінкельштейн раптом запропонував усіх полонених спалити в трубі паротягобудівельного заводу. Дивно, але його навіть підтримали. Відчувалося, що республіка доживає останні дні.

Десь так воно й сталося. Зваливши на вхідних стрілках паротяги, страйкарі виграли якийсь час, проте ситуація змінилася й слід було чекати на неприємності. З’явилися вони вже наступного дня у вигляді солдатів і козаків з артилерією. Станцію оточили. Несподівано ми всі опинилися в пастці. Включно з жандармами, яких так і не встигли спалити. Я відчував, як територія моєї республіки різко скорочується, підступаючи мені до горла й заважаючи дихати. Цього разу військові вирішили ще більше спростити перемовний процес. О п’ятій вечора почався артилерійський обстріл. Горіли вагони, кричали жінки, розбігалися підлітки. Хтось залишився лежати назавжди на підсмаженому люботинському снігу, хтось намагався пробитися крізь армійські лави й потрапляв просто до рук солдатам, хтось нажахано забивався під лави й підвіконня в приміщенні станції. Ми з ще одним юнкером вже після першого вибуху вискочили з приміщення, пробігли пероном, перекотилися коліями, на яких громадилися товарні вагони, добігли до майстерень, заскочили крізь напівпрочинені двері, вибралися через розвалене вікно, опинилися десь на запасних коліях, поповзом оминули козацький патруль, прослизнули крізь чийсь яблуневий сад, промчали подвір’ям і викотилися на бокову вуличку, освітлену високим вогнем пожежі. Це горіла наша республіка. Усі її тридцять товарних вагонів.

До училища я навіть не повертався — там усі знали, де я перебував останні десять діб. Що я міг їм показати на своє виправдання? Пропалену в кількох місцях юнкерську шинель? Пропахлий порохом одяг? Кілька днів я переховувався на помешканні брата. Потім зрозумів, що саме тут мене передусім і шукатимуть — на квартирі героя революції, що зазнала катастрофічної поразки. Спробував вийти на Духовного. Знайомі переказали, що того немає в місті. Решта друзів і знайомих теж переховувалися. Батькам нічого пояснювати не хотілося. І я пішов до лютеран.

Можливо, того разу вона вперше подивилася на мене уважно, слухаючи й не перебиваючи. А потім сказала: ми маємо піти до моїх батьків, вони все зрозуміють. Я завагався, але вибирати не випадало. Тато її, університетський професор, довго не міг зрозуміти, хто я такий. А зрозумівши, зробив вигляд, що однаково не зрозумів. Добре, подумав я — є ще мої батьки. Тато не пустив мене до будинку, говорили ми в зимовому саду. Аглая стояла віддалік — чорна й насторожена, мов птах. Тато слухав, гостро дивився з-під лоба, нервово хрускотів довгими, червоними від морозу пальцями. Борода його взялася інеєм, тож і слова його здавалися надміру холодними:

— Уже за все те, що ти встиг зробити, відповідати доведеться не переді мною. Відповідати доведеться перед Отцем нашим Небесним.

— Аглая — лютеранка, — попередив я.

— Тим більше, — почервонів тато. — Якому богу сповідатися будеш? У кого проситимеш захисту? Ти відійшов від своєї церкви, ти відійшов від свого батька, ти відійшов від свого народу. Будеш блукати решту свого життя без любові та спокою, без прощення та благословіння.

— Так-так, — погодився я, — не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами. Ти, — сказав татові, — тримаєш нас на морозі, а вона, — кивнув на Аглаю, — можливо, вже чекає на дитину.

— Яку дитину? — не зрозумів він.

— Нашу, — пояснив йому.

Якусь мить тато напружено мовчав. Тоді мовчки розвернувся й пішов до будинку. Нас не запрошував.

За якийсь час ми виїхали до Одеси. Знайомі партійці допомогли нам виправити документи. Наприкінці зими ми опинилися в Румунії.

У Бухаресті нам так чи інакше довелося отиратися в емігрантських колах. Зі Сходу сюди постійно прибували учасники революційних виступів. Я відразу ж зазнайомився з членами російської соціал-демократичної партії. Саме вони й допомогли мені влаштуватися на завод «Альфа». Робота була важкою, але потрібно було утримувати родину. Восени того ж року в нас народилася донька, яку ми назвали Терезою, на честь святої. На заводі я затоваришував із багатьма земляками. Особливо вирізнявся з-поміж них такий собі Андрій Якович Водка (за паспортом, щоправда, Водченко, проте відгукувався все ж на Водку) — матрос із «Потьомкіна», мій земляк із Нової Водолаги. Був Андрій Якович артилеристмейстером, на момент початку повстання відслужив на флоті сім років і навіть в еміграції поводився підкреслено незалежно, говорячи з усіма лише російською навіть там, де його не розуміли, себто всюди. Почувши від мене одного разу ім’я Ніцше, відразу ж почав дискутувати й не погоджуватися, сказав щось на зразок того, що, мовляв, Заратустра Заратустре рознь и шо, мол, лучше уж читать, браток, нашего пролетарского писателя Горького, старуху Изергиль, браток, — вещь посильнее Фаустагете будет.