Сергій Жадан: ДНК

Згідно з попереднім планом, повстання мало початися саме з заводу «Гельферіх-Саде». Чи варто говорити, що мій брат про подібні плани навіть не здогадувався. Тож коли одного грудневого ранку він підійшов до прохідної, то опинився безпосередньо в зоні ураження — урядові війська вже зранку намагалися захопити заводські цехи, у яких відстрілювалися робітничі дружини. Стрілянина була інтенсивною й безладною, війська підкотили гармати. Робітники палили по всьому, що рухалося. Одним із перших підстрелили мого брата. Куля влучила в ліве око, там і лишилася. Ховали його як героя революції.

Тими ж днями в наших казармах з’явився давній знайомий із залізничних майстерень. Був збуджений, говорив голосно, не боявся бути почутим, себто підслуханим. Повідомив із чиїхось слів, що зволікання в нашому випадку подібне смерті, що залізничники в районі Люботина перекрили рух і потребують допомоги. Постало питання зброї. Захопити її тут, на місці, ніхто не зважувався, тож вирішили просто їхати, аби розібратися на місці. Дісталися Харкова. Далі виникли труднощі — залізничники, виявляється, справді перекрили рух, тож і допомогти їм тепер було не так просто. До Люботина їхали кіньми, прибули туди аж надвечір. Прибули саме вчасно — мітингувальники захопили приміщення станції, телеграф і телефон. Телефон про всяк випадок зіпсували. Нас підвели до керівників заколоту. Мені відразу впав в око такий собі Фінкельштейн, який нібито й стояв обіч, і нібито й мовчав, проте коли вже щось докидав від себе, усі відразу починали діяти. Самі залізничники в розмовах згадували відомого мені студента Хоткевича, який, виявляється, був головою страйкового комітету Харківсько-Миколаївської залізниці, і в цей час делегований був кудись у центр для отримання якихось надзвичайних повноважень. Щось предметніше почути від робітників не випадало. Цікаво, подумав я про Хоткевича. Весь світ — театр. Зброї, ясна річ, не було. Нам запропонували лишатися. Ми порадилися й дали згоду. Спали в жандармському відділку, разом із місцевими жандармами. Додому йти ті не хотіли, хоча й на станції лишатися їм було лячно.

Наступного дня, на ранковому мітингу, ухвалили рішення про створення народної міліції. Рішення зустріли схвальними оплесками. Особливо завзято плескали жандарми, яким так чи інакше випадало співіснувати в одній кімнаті з міліціонерами. Мітинг із невеликими перервами тривав до вечора. Ранні сутінки спадали на станцію, довкола темніли підозрілі фігури, хтось зі страйкарів побіг додому, хтось лишався ночувати в приміщенні станції чи у вагонах, що стояли віддалік.

Мені від початку здалося, що якоїсь чіткої програми керівництво страйку просто не має. На мітингах переважно скаржилися. Ну чи звинувачували. Або скаржились і звинувачували водночас. Можливо, справа була в місці страйку, можливо, давалася взнаки специфіка залізниці, але зовні страйкарі справді нагадували пасажирів, що чекають на важливий потяг, аби вибратися звідси подалі й назавжди. А потяг усе не приходив і їм просто випадало сидіти далі в тих-таки прокурених переповнених залах. Якогось дня Фінкельштейн закликав заарештувати жандармів і пристава, відібравши в них зброю. Арештували. Арештовані, слід сказати, не надто й опиралися — дозволили відконвоювати себе до підвальних приміщень, на долю не нарікали. Утім, уже за день, на черговому мітингу, куди їх привели міліціонери, арештовані попросили відпустити їх, віддавши їм їхню зброю. На диво, страйкарі погодилися. Збоку все це нагадувало поділ майна у великій, але дружній родині. Ми з друзями-юнкерами не надто розуміли сенс усього, що відбувається, проте намагалися не втручатися в дискусії ораторів. Мітинг завершився тим, що проголошено було незалежну робітничу Люботинську республіку. Після чого мітинг розійшовся.

Уночі я лежав у жандармській, з головою замотавшись у шинель, аби не так дошкуляло світло електричної лампи й тютюновим дим, який виповнював приміщення, і думав, що, можливо, це і є та республіка робочих людей, про яку нам усім ішлося. Можливо, це й була нагода вийняти її з наших грудей і втілити в довколишній реальності. Разом з усіма цими робітниками депо, з жандармами, з Фінкельштейном, урешті-решт. Звідкись же вона мала взятися — наша республіка? З чогось же її можна було все-таки вибудувати?

З Харкова тим часом надходили тривожні вісті — повстання в місті придушили урядові війська, говорили про велику кількість загиблих і ще більшу — поранених. За пару днів на станції з’явилися солдати. Страйкарі забарикадувалися. Вирішено було почати перемовини. До солдатів вийшов хтось зі страйкому. Солдати сприйняли це як належне, зв’язали перемовника, розвернулися й рушили на Харків.