Сергій Жадан: ДНК

— Заряд не спрямований був, — промовив тихо, не опускаючи рук, — пошкодили постамент. Пушкіну нічого. Зате сто десять вибитих вікон, — додав із неприхованим захватом. — Хочеш покажу?

— Хочу, — відповів я, обернувся за ним і побачив її.

Була вона в темному пальті, яке робило її схожою на зимове дерево. Мала смоляне волосся, і очі мала так само чорні. Проте її шкіра була ніжно-бліда, ніби вона щойно прокинулася й ще не призвичаїлася до сонячного проміння. Я пішов просто до неї, цілком ігноруючи здивованого Духовного. Підійшов і познайомився, чого ніколи не робив до того. І ніколи опісля. Звали її Аглая, була вона з лютеранської родини, говорила російською зі смішним акцентом, на мою підкреслену українську перепитала, з якого я села, чим кінцево розбила моє нещасливе серце. На пропозицію провести її до кірхи відповіла рішучою відмовою. Я розвернувся й побрів на вокзал. Усі сто десять вибитих вікон дивилися мені вслід засудливо й вороже.

Дивно, але організаторів вибуху, себто нас, так і не знайшли. Країна безнадійно втяглася в японську кампанію, героїчна смерть за віру, царя й Вітчизну виглядала не такою вже й фантастичною.

Та про смерть думати було зарано. Почалися речі куди цікавіші. Почалася й швидко минула зима, а за нею весна 1905-го. Ми всі вчилися вимовляти слово «революція».

Аглаю я зустрів за два тижні після вибуху, коло кірхи. Зрештою, це не складно — якщо стояти під лютеранською церквою достатньо довго, за якийсь час можна побачити всіх лютеран міста. Вона мене не впізнала. Я їй про себе нагадав. Вона не втішилася нашій зустрічі, хоча поводилася доволі ввічливо й навіть дозволила провести її додому. Утім, про родину розповідати не стала. І про мою не розпитувала. Мабуть, це все складно було назвати любов’ю. Хоча — що тут складного?

У стосунках зі мною Аглая тримала чітку дистанцію. За перший місяць нашого знайомства навіть не поцікавилася, як мене звати. А коли я назвався сам, довго сміялася. Так тривало цілу зиму. І цілу весну. Ми зустрічалися біля кірхи й ішли гуляти містом, що повільно відігрівалося після виснажливої зими. Лютерани мене насторожували, проте я вперто тримався. Аглая так само трималася, ні на мить не втрачаючи пильності. І коли моя прив’язаність до неї поступово стала переходити на відчай, я раптом згадав про маму. Написав їй листа, попросив поради. Мама відповіла несподівано швидко. І невиправдано коротко. Порадила носити тепле взуття й згадати про свого Бога. Я десь так і зробив, і під час наступної зустрічі зайшов за Аглаєю безпосередньо в кірху, побачив її в кутку, проштовхався крізь натовп лютеран і став у неї за спиною. Вона відразу ж мене помітила, проте продовжувала співати. І я теж почав співати. Слів я, щоправда, не знав, проте благодать лютеранського бога відкрилася мені настільки зримо, що я просто підхопив цей величний мотив, який лунав довкола, і вже його не полишав, а він, своєю чергою, не полишав мене. Того дня, прощаючись, Аглая вперше дозволила себе поцілувати.

Що здатна змінити революція? — питав я себе. Революція може змінити країну. Чи можна в такому разі змінити те, що існує виключно у твоїй уяві? За що ми боремося? — питав я себе далі. Хто за нами піде? Революціонери в розчиненому повітрі, країна, якої не існує, ідея, базована на спогадах і віруваннях — кого можна захопити такою метою, хто ляже кістьми за ці фантоми? У моєму житті було надто багато сумнівів і недостатньо любові. Сумнівами можна було бодай із кимось поділитися.

— Сумніви — це добре, — сказав мені якось Духовний. — Сумніви свідчать про те, що наша справа не є для тебе чимось несправжнім, чимось схематичним, на кшталт математики.

— Чи гігієни, — додав я.

— Чи гігієни, — не зрозумів мене він. — Ти сумніваєшся, а отже, віриш. Поглянь на євреїв, — повів він рукою довкола. — Де їхня держава? Де їхній Бог?

— Де? — перепитав я.

— Отут, — приклав він руку собі до серця. — Так що сумнівайся. Але не надто голосно.

Аглая мовчала й не давала мені жодної відповіді. Не уникала мене, але й не робила найменшого кроку назустріч. Лишала мені примарну надію, проте завжди остерігала не плекати надмірних сподівань. Говорила про своїх батьків, про свою мову, про свого Бога, з яким у нас було надто мало спільного, аби з цього могло постати щось правдиве. Про Бога я погоджувався, а з батьками прагнув поговорити. Літо минало легко й безтурботно. Потім почалася осінь. На передмістях у призахідному сонці палали важкі дерева. Небо було порожнім, наче залізничний вокзал перед окупацією. Починалися холоди. Новини були печальні. Погода була безнадійною. І тоді в місті почалося повстання.