Сергій Жадан - ДНК

О 17:40 я наказав відключити апарат штучного дихання.

Дорогою від метро до свого кондомініуму я міркував про те, що крововиливи в мозок стали чимось на кшталт особистого прокляття. Вам, мабуть, дивно чути таку нісенітницю, та ще й від нейрохірурга, що мав би стикатися з субарахноїдальними кровотечами кожного другого дня. Але зрозумійте: я почав самостійно оперувати трохи більше року тому, та головне — обоє моїх батьків померли від інсульту.

Мій батько, Василь Борисович Чумак, за освітою — біолог, усе життя пропрацював лаборантом в Інституті молекулярної біології і генетики при НАНУ. Лаборантом він був, треба сказати, нікудишнім, та все ж кращим, ніж батьком. Люди, яких я відношу до знайомих середнього рівня затребуваності, досі вважають, що я пішов учитися на лікаря саме через нього. До певної міри так і є, от тільки батько не надихав мене й не прищеплював з дитинства любов до фундаментальної науки. Василь Чумак узагалі не обтяжував себе турботами про виховання сина. Я народився в серпні 2019-го й уперше замислився про те, що хочу стати лікарем, приблизно через місяць після того, як мені виповнилося чотирнадцять: того дня на моїх очах помирала мама, а батько з усіма своїми знаннями про біологію — себто про життя — просто стояв і перелякано витріщався на неї.

На час смерті моїй мамі, Лілії Чумак-Ордаш, виповнилось повних сорок років. За будь-якими мірками ранувато для геморагічного інсульту, проте мама, як і її батько, мій дід — Максим Ордаш, — з ранніх років страждала на гіпертонію. Дід казав, що це через його батька, тобто мого прадіда — Геннадія Попеля, — якого він не пам’ятав, бо прабабця Надя розлучилася й вийшла заміж за іншого ще до того, як дід Максим навчився говорити реченнями, що налічували більше трьох слів. Дідусь часто переповідав почуту на початку 1990-х історію, яка з часом стала чимось на кшталт родинної легенди, про те, як далекого 1972-го прабабця Надя з її першим чоловіком — «отим безтолковим Попелем» — опинилися за лічені кілометри від епіцентру промислового ядерного вибуху, яким Совєти намагались загасити пожежу на газовому родовищі неподалік Хрестища на заході Харківської області. Я після того навіть ґуґлив: і пожежа, і вибух не були вигадкою. Газовий факел палав два роки до підриву ядерного заряду й ще впродовж місяців після нього, інакше кажучи, єдиними наслідками вибуху стали вибиті вікна й потріскані стіни в довколишніх селах, а також кількасот опромінених людей, серед яких — мій прадід Гена з тоді ще кількамісячним дідусем Максимом на руках.

Того дня, коли в мами стався інсульт, був вихідний, батьки сиділи вдома. Пригадую, як приблизно за годину після того, як спала пообідня спека, я взувався, збираючись на тренування з боротьби, а мама розчісувала волосся й чекала, щоб зачинити за мною двері. Я потягнувся рукою за наплічником, коли по моїх вухах ляснув непристойно гучний зойк; я підняв голову й побачив, як мама безшумно опускається на підлогу. Вся її ліва сторона застигла, права ж навпаки — смикалася. Вона піднесла праву долоню до перекошеного лиця — пальці нещадно дряпали шкіру над вухом і скронею — і, викривляючи губи, зашипіла: «Пече… пече…» Невдовзі слова поступились огидному нечленороздільному булькотінню. Я заплакав і, схилившись, побачив жах у її очах. Мама вже не могла виразно говорити, але поки що не втратила здатність усвідомлювати. Коли прибіг батько, вона обмочилась і знепритомніла.

Це тепер я розумію, що в тому стані як-небудь допомогти їй ми вже не могли. Ніхто не міг. Але тоді я просто не міг збагнути, чому батько, чекаючи поки приїде швидка, стовбичить на місці й нічого не робить. Маму навіть не забирали в лікарню. Лікар, що її оглянув, діагностував незворотній набряк мозку, після чого вколов знеболювальне й поїхав. Шансів не було. Наступного ранку, не приходячи до тями, мама померла, а я пообіцяв собі, що стану лікарем, який запобігає інсультам. Я вірив, що це з біса круто: мати можливість ухвалювати рішення й відповідати за них.

Як помер батько? Це неприємна історія. Тобто я не хочу сказати, начебто смерть рідного батька може бути приємною, просто мій відійшов так, що соромно розповідати. Василь Чумак мав звичку подовгу зачинятися в туалеті з газетою чи журналом. 2 березня 2047-го — я саме закінчував інтернатуру в Центрі неврології — батько звично засів у вбиральні, прихопивши з собою новий номер «Країни». Десь через півгодини припекло мені. Наразившись на замкнуті зсередини двері, я взявся стукати, кілька разів смикнув ручку, навіть спробував кричати, але марно. Зрештою виламав двері. Батько зі спущеними штанами сидів на унітазі, розклавши на колінах розгорнутий журнал. Утім, він не читав, не дивився на мене і, зрозуміло, не срав, бо був мертвий. Причина смерті та ж, що й у мами: обширний геморагічний інсульт.