Сергій Жадан - ДНК

— Это точно! Я умер и не могу. Но тебе, брат, от этого не легче. У тебя девушка отличная, новые друзья, каково тебе будет признаться им, что ты гребаный шизофреник?

Мы помолчали. Старички играли джазовые стандарты и, несмотря на возраст, зажигали не шутейно.

— Передавай привет нашим парням, — сказал Костя, поднимаясь со скамейки, — хорошо бы и им тоже отсюда уехать, да боюсь, что говорить им сейчас об этом бессмысленно. Только дураком тебя станут считать. Тем более что Косачу и Бобру суждено именно в эту землицу прилечь костями. Так что ни к чему. А ты помни, что я сказал. Ты же гребаный биолог, понимаешь, что это значит, когда к тебе начинают являться твои мертвые друзья?

— Если я перееду, ты меня оставишь в покое?

— Во всяком случае, на некоторое время, дорогой. Да, определенно, хотя бы на некоторое время.

— Слушай, а почему, почему все так? Почему надо уезжать? В чем дело?

— Да в том, дорогой, что битва началась и исход ее не предрешен.

Больше с Костей мы никогда не говорили. Правда, он являлся еще несколько раз, то в толпе на бульваре, то в интернет-кафе. Смотрел издалека и курил. Но после того как я сообщил матери, что перевожусь в Киев, все стало проще. Вот такие дела. Так что, конечно, мы были слишком малы, чтобы видеть революцию на граните, ни хрена не понимали в движении «Украина без Кучмы», и пропустили революцию роз, да и вообще в Киеве — не у себя дома, но что-то и в нашей жизни было такое. Например, на последнем Майдане стояло, как минимум, два Чумака. Я, неприметный, никому не интересный очкарик, маялся в толпе у сцены. А там, наверху, с гордо поднятой головой стоял настоящий биологический Чумак, строитель нации и продолжатель рода.

Это я к тому, что было определенно что-то такое и в нас. Да и есть, чего там скромничать, конечно, есть. У всех нас, кто остался без дома, кто живет сейчас в этой войне, кого ведут по жизни тихий Дымок и милая девочка Родина с тяжелой стальной косой, идущей до самого центра земли.

— Хорошо излагаешь, парень, люблю я тебя послушать, — сказал бармен и налил еще, — только я тебя предупреждаю, Васек, это последняя. Я на тебя запишу. Там уже долг, между прочим, изрядный. И ты иди, Христа ради, мы уже час как закрыты. Вот пей последнюю — и иди. Ты не обижайся, но вот мне, считай, шестьдесят три, но даже я смотрю на жизнь веселее. Пора бы тебе прийти в себя! Ты ж совсем еще молод. Тридцати поди еще нет. Что ж ты живешь как старик? На носу семнадцатый год, а ты к шестнадцатому никак не привыкнешь. — Он помолчал и добавил: — Не постигаю я одного, как ты со своим зрением после выпивки находишь дорогу домой.

— Слушайте, вы отличный бармен, — сказал я и стукнул последней рюмкой о передние зубы, — это верно, вся проблема в зрении и больше, конечно, ни в чем.

Махнув рукой, я побрел по направлению к двери, за которой всех нас ждало долгое и ненасытное время.

27 мая 2016 г., Киев

Я вивалився із клініки в пересичену вуглекислотою атмосферу о пів на сьому вечора. До зустрічі зі Шпротом і Бонкою залишалася година — тобто я вже не встигав, — та попри це, прямуючи до метро, вирішив спершу заїхати додому. Після того, що сталося в операційній, страшенно хотілося прийняти душ. Я розумів, що ні мочалка, ні струмені гарячої води не допоможуть видерти з себе спогади, але сподівався хоча б трохи притлумити відразу до себе.

Волога душила. Важкі сірі хмари притискалися до землі, а липке повітря бралося до шкіри. На мені була нейлонова вітрівка, я застібнув блискавку до шиї, та однаково не міг перестати тремтіти — м’язи раз у раз подриґували, немов від ударів струмом. Я трусився, відтоді як вийшов з операційної. У холі на першому поверсі столичного Центру нейрохірургії, перед височенними розсувними дверима з тонованого скла, мене перестрів головлікар — Тірон Харват, 67 років, доктор медичних наук — і спробував заспокоїти. Позаочі його називали Янголом. Хтось говорив, що це через ясно-сині, немов квітки льону, очі та тендітне, наче павутина, волосся, але старожили стверджували, що Харвата так нарекли пацієнти. Він був «старої школи» й не раз, коли рої агентів у тілі чи контролююча програма давали збій, успішно закінчував операцію руками. «Це перша?» — Янгол стиснув долонею моє плече. Він мав на увазі «смерть на столі» — так ми це називали поміж собою. Я кивнув і подумав, що за той час, поки перевдягався, про смерть Христини, напевно, довідалася вся лікарня. «Постарайся забути, — порадив він. — Знаю, важко, але життя триває, не картай себе й не зациклюйся. Ти зробив, що міг, а те, що не вийшло… ну, лайно трапляється. Постарайся викинути це з голови». Я пильно подивився на нього й запитав: «Скільки було у вас?» Його очі враз затягнуло поволокою. Я бачив, як зіниці повільно розширилися, а погляд розмазався, став несфокусованим, і тепер Харват дивився кудись повз мене, мене вже наче й не було. Від роздратування я прикусив щоку. Ви розумієте? Ті його слова не просто нічого не означали, вони були фальшивкою, обгортками, що маскували порожнечу! «Четверо…» — зрештою сказав він. Я вдруге кивнув і, присягаюся, доклав усіх зусиль, щоби стриматися, — розумів, що питати таке підло, тим більше таким тоном, — але не зміг: роз’їдені жовчю слова самі полізли з перекривленого болем рота. Тож я поцікавився, як давно він викинув із голови своїх — тих чотирьох, які спливали кров’ю на його очах. Харват повільно повів головою з боку в бік і, так само дивлячись крізь мене, витиснув: «Я, Захаре, пам’ятаю кожного. Моя матір померла тридцять років тому, і я часом ловлю себе на думці, що не можу пригадати її, а цих… я пам’ятаю кожну ямочку на їхніх лицях». Мені було начхати, чи зауважив він злорадство в моїх очах. Легше не стало, певна річ, ні, радше навпаки — я спочатку злякався. Я виходив з операційної з таким відчуттям, наче на спину, загнавши глибоко під шкіру зашкарублі кігті, заскочила велетенська мавпа, тож мені стало зле від думки, що я, як і Харват, носитиму цю мавпу впродовж десятиліть. Але вже за мить — і тоді мені анітрохи не було через це соромно — груди заповнило відчуття хворобливого тріумфу, спричинене усвідомленням того, що у високого, майже під два метри чоловіка, що стояв переді мною, таких мавп на спині аж чотири.