Сергій Жадан - ДНК

Отже, я поліз у шафку з дзеркалом. Там усі порядні львів’яни тримають свої папери. І знайшов те, що шукав. Свідоцтво про одруження. І що ви собі гадаєте? З ким пан Ружанський оженився? А з Меланією Краґельською. Обоє, як було вказано, «wyznania rzymskokatolickiego». Чудово. От тільки прізвище Краґельська мені диркотіло у вусі. І не даремно. Попорпавшись ще, я вивудив і метрику. І о! Є! Емілія народилася в родині Краґелів, але вже «wyznania mojżeszowego archidiecezji lwowskiej»… Ого-го! Оце фокус. Мелася наша не така вже й Мелася.

Метрику я прихопив із собою. Ану ж якась підла душа закрадеться до її хати і в пошуках коштовностей виловить її? Буде біда. Але якраз я щиро бажав тільки щастя для Меласі. Наступного дня я пішов до пана Крауха, заніс йому добрий шмат солонини й запитав, як там поживає наш пан Ружанський.

— Тяжко йому, — зітхнув пан Краух, — не хоче працювати. Не розуміє, що праця — це шлях на свободу. — Потім він погортав щось у своїх паперах і сказав: — Не переживайте. Він уже доходить, переведуть його до мусульманів.

— Яких мусульманів?

— А там так називають нездалих до роботи. З нього вже пожитку мало.

— То його до Палестини не відправлять?

— Що-що? — засміявся він. — До Палестини? — тут він уже залився реготом, а коли нареготався добряче, сказав: — Ні, до Палестини він не поїде. Там ніхто дармоїдів не потребує. Там теж треба працювати. — І раптом, підморгнувши мені: — А як там пані Ружанська? Як відбулася гра в штири колінка під ковдрою?

Я засоромився й пояснив, що Мелася поки що так перейнята долею свого чоловіка, що їй було не до мене.

— Певно, совість замучила, що? — помахав мені пальцем пан Краух.

Десь так за тиждень Мелася, яка щодня бігала до табору, несучи для чоловіка передачі, отримала звістку, що він помер. Запалення легенів.

Кілька днів я чемно терпів її хлипання з-за стіни, а потім нарешті відважився на візит. Вона була здивована, побачивши мене в дверях, і подивилася так стривожено, мовби то був не я, а поліцай. Але я не дав їй оговтатися й одразу почав говорити про те, як її палко кохаю, що це вже триває віддавна, що я просто млію за нею й дуже хотів би бачити її своєю дружиною. Вона витріщилася на мене й тільки кліпала своїми довгими віями, негодна була від щастя й слова вимовити, але вроджена жіноча кокетливість взяла гору й вона пролопотіла, що дуже мені вдячна, але не потребує нікого, і взагалі вона в траурі, а навіть якби й не була в траурі, то все одно нікого не потребує, і почала мене так легенько підштовхувати до дверей. Але я не дав себе збити на манівці, зміряв її, як гуцул смереку, і запитав:

— А чому це, пані Ружанська, у вас у хаті нема ані іконки, ані розп’яття? Ви ж бо ніби до костелу ходите. Чи це лише так — про людське око?

Вона відразу напірилася:

— А не ваше діло. Ідіть собі вже.

— Е ні, пані Краґельська з дому Краґель, так у нас діло не піде.

Вона враз зблідла й відступила. А я навпаки наблизився до неї й обняв її за стан. Вона не пручалася, лише тремтіла, мов кізочка. Я пригорнув її, відчувши, як її повні пружні перса вперлися в мої груди, і відчув її твердий живіт. З очей її викотилися сльозинки й потекли по щоках. Я лизнув їх. Нічого особливого. Смак такий самий, як і в мене. Я усміхнувся до неї й сказав:

— Вам нема чого мене боятися, навпаки — я гарантія вашої безпеки. Доти, доки в мене буде ваша метрика.

Вона скрикнула і зм’якла, я ледь її не впустив на підлогу. Не така вже вона була легка, як видавалося. Я підвів її до канапи й розхилив шляфрок на персах. То не були перса — то були райські плоди, то було райське манґо. Моя рука пестила цю неймовірно шовкову шкіру, перебирала пиптиками, і я відчував, як вони бубнявіють. Щоб я скис, коли вона мене не прагне. Далі я вже не комизився, а повалив її на канапу й жадібно, весь тремтячи й захлинаючись повітрям, узяв її, випивши ці повні трояндові вуста до дна, як склянку молока.

Ні, вона не видавала тих звуків, які я чув, коли її порав чоловік, вона лежала піді мною, розвівши ноги, як лялька, із заплющеними очима, і, коли я сповз із неї, вона продовжувала лежати. Я хотів поправити на ній шляфрок, але побачив, що всю її затраскав, тоді акуратно витер своєю сорочкою, а тоді вже загорнув. Потім підійшов до стіни, яка розділяла наші помешкання, постукав по ній і сказав:

— Кохана, завтра ми проб’ємо тут двері, у цій кімнаті завиграшки розміститься ще шість столиків. А ми з тобою поселимося в колишній вашій спальні. Якщо ти будеш мати бажання, то зможеш приєднатися до обслуги клієнтів. А як ні, то й ні. Я ні до чого тебе не неволю. Я хочу тільки одного, щоб ти жила щасливо. А щастя твоє без мого неможливе. Тому ми будемо просто жити для самих себе, для свого задоволення. І тобі навіть не конче казати мені, що ти мене кохаєш. Мені досить буде тільки час від часу порозкошувати твоїм тілом. На початках це буде часто, бо я голодний, як сто чортів. То ти вже потерпи. Як бачиш, я не вимагаю чогось більшого, з того, що вимагають інші чоловіки. А чому? Бо це я, я закоханий у тебе. Без пам’яті. На амінь.