Сергій Жадан - ДНК

Увечері я не втримався й видудлив півпляшки горілки без закуски. Мене всього теліпало. Заснув я, уявляючи собі гарячі обійми пані Ружанської. Але чого пані? Звати її Меланія? От і називатиму її Меласею. Ме-ла-ся! Ме-ля! Яке смачне, яке солодке слово, дається смакувати.

Наступного дня я не знаходив собі місця. Переймався. Ану ж як там передумають і таки припруться на нашу вулицю? Я не переживу цих криків. Уявив собі, як Мелася верещить, хапає поліцаїв за руки, вони її відштовхують, вона падає й уже ловить їх за ноги. І верещить, верещить, геть уся розпатлана. Ні, це не для моїх нервів.

Він приїжджав завше щоранку за квадрант [22] Квадранс — чверть. одинадцята. І на ту пору Мелася вже стояла у своєму шляфроку на брамі й дивилася в тамтой кінець вулиці, а коли з’являвся його ровер з-за вінкля [23] Вінкель — ріг. , вона підносила долоню до очей дашком, робила кілька кроків назустріч і усміхалася, а вітер куйовдив її волосся, розсипаючи по плечах. І я не міг відвести від неї очей. Цього разу все відбувалося, як і завше. Я визирнув з вікна й побачив її коло брами. Вона помахала мені рукою. Була радісна й сонячна. І день був сонячний.

— Пане Помазан, — гукнув я через дорогу, — щось мені здається, що в такий день конче перехилити шкалик доброї цьмаги, га?

— О, я ніколи не проти, — затер руки пан Помазан і поквапився до мене.

У такі гарні теплі дні я виставляю два-три столики на вулицю. Пан Краух дозволив мені забрати барвисту маркізу з кнайпи на Джерельній, де було гетто. Там їм уже було не до посиденьок по кнайпах. Отож ми собі сіли з сусідом і пригостилися настоянкою на хроні. Нам любенько все було видно, що робилося на вулиці. А робилося не дуже багато. Мелася й далі стояла біля брами й визирала коханого, а він все не їхав і не їхав. Тоді я запросив її до нашого столу, вона відмовлялася, та врешті погодилася, і я налив їй вишневої наливки, солодкої, як її пупчик. Я намагався пожвавити бесіду, пан Помазан її підтримував, але Мелася була неуважна й не відводила очей з вінкля. Так ото проминуло добрих півгодини. Аж ось з-за рогу з’явився якийсь поліцай на ровері. Ровер був пана Ружанського. Мелася відразу зірвалася з місця і, стиснувши кулачки, приклала їх до грудей. Поліцай наблизився, зіскочив з ровера й сказав:

— Ви пані Ружанская? Забєрітє ваш ровер, — аскар намагався говорити польською, але в нього це погано виходило.

— А де… де мій чоловік? — залопотіла вона.

— Вашево человіка затршімано, пані Ружанская. Он жид. Но вам нема чего боятся. Ви под опєкой влади. До відженя.

— Шляк трафит! — ударив по столу кулаком пан Помазан. — Таки його хтось видав.

— Боже! Боже! — захлипала Мелася і — в сльози.

Я підхопив її, посадив біля нас і знову налив. Вона жадібно перехилила келих і не переставала ридати. Тут виплила ще й пані Помазан і теж біля нас приземлила свої стоп’ятдесят кіля, то я вже і їй налив. А за хвилю ще й інші сусіди прителіпали. Але в мене був гарний настрій, то я всім ставив. А Мелася хлипала, закочувала очі й усім показувала, як вона тяжко страждає. Тільки хто б їй вірив? А потім ми зосталися з паном Помазаном, і він, уже добре підхмелений, поклав мені руку на плече й сказав, проводжаючи очима Меласю:

— А на Гаваях… дівчина у віночку з орхідей… бере тебе отако за руку й веде до хати… а на ній нічого більше, окрім сорочки…

— Ви там були?

— Я був колись морцем… замолоду… бозна-які краї об’їхав… І вона отако лише пштрик пальцями — і сорочка опадає… а там… там… таке… — він закочує очі, й очі його горять. Я жадібно ловлю його оповідь.

— Це неймовірно цікаво.

— Ще би! — прицмокує він. — І пахнуть вони по-особливому. Пахнуть вони, як цитрина, як помаранча, як манґо.

У понеділок вона почухрала до комендатури, повернулася засмучена й прибита. Її чоловік уже в янівському концтаборі. Був би не ховався, то міг би собі вигідно жити в гетто, а з тими, що ховаються, розмова коротка. Мелася ще довідалася, що водять їх щодня на роботу на цегельню й ведуть вулицями, то можна його побачити. І дозволяють носити їм передачі. І вона бігала щодня визирала його та намагалася передати йому трохи їжі. Одне слово, всім на вулиці демонструвала свій розпач.

Але я знав, що то не буде тривати довго, бо то довго ніколи не триває, і рано чи пізно вона буде моєю. Раз у неділю, коли вона пішла до церкви, я тихенько переліз через паркан на її обійстя, вийняв ключика з-під вазонка, відчинив двері й трохи попорпався в її речах. Слова пана Крауха про те, як можна пізнати жида, запали мені глибоко в душу. Нє, жиби Мелася була клаповуха, або носата, або сутула, а до мішків під очима вона ще не доросла. Але щось у ній було таке екзотичне. Наприклад, волосся, що спадало на плечі дрібнюськими кучериками і яке вона фарбувала на каштанове, хоча воно було чорне. І очі великі, пулькаті.