Сергій Жадан - ДНК

З часом моєю підприємливою головою почала заволодівати пані Ружанська, котра мешкала в сусідній хаті, що була притулена до моєї стіна в стіну. Ця пишна краля любила красуватися в рожевому шляфроку [21] Шляфрок — пеньюар, халат. , який на вітрі прилипав до її повних стегон і персів, а інколи й розхилявся там, де треба, щоби блимнути чимось таємним і безсоромним. Її чоловік добував нафту далеко в горах і приїжджав лише раз на місяць, аби засвідчити своє право власності до нудьгуючої свердловини. Як вправний нафтовик, робив це так шпарко, що зойки його дружини розліталися по всенькій вулиці. Тоді сусіди усміхнено перезиркувалися й кивали головами.

Мене ці зойки неймовірно дратували. Можливо, тому, що Ружанська мені подобалася, і мені самому хотілося б припасти до її щедрих форм. Але я чомусь ніколи не наважувався зачепити її. Ото тільки, що чемно вітався, а одного разу навіть поцілував ручку. Пальчики її пахнули вербеною й мали витончені рожеві нігтики.

— О, сажотрус наш приїхав, — кивала мені пані Помазан, натякаючи на пана Ружанського. — Протре сажу й назад поїде. Нє-е, такого життя нехай Бог мені милує. Жиби жінки стільки часу не видіти. Але знаєте, що я си думаю? А я си думаю, що він мусит там когось мати. Хлоп при грошах, то чо би не мав? Тоті жиди вміют і заробити, і файно пожити.

— А він жид? — здивувався я.

— Ясно! Поміняв си фамілію. Був Рожанц, перейшов на католицьку віру й маєш тобі: уже пан Ружанський.

— А його жінка?

— Меля? Полька. Ходить на службу Божу, усі свята справно святкує. Пурєдна християнка. Але поласилася на гроші. Шо тут ся дивувати.

Одного разу пан Краух, сидячи в нашій кнайпі, покликав мене до свого столика, налив чарку й запитав:

— Пане Попель, а чи вам нічого не доводилося чути про так званих місцевих патріотів, які зазіхають на спокій рейху?

— На жаль, ні, — розвів я руками.

— Чому ж на жаль?

— Бо тоді б я став вам у пригоді. А я ж знаю, що ви вмієте цінувати відданих людей.

— Так, це правда, — він усміхнувся і, примруживши очі, продовжив: — У вас тут різний люд збирається і, якщо ви не закладатимете вуха ватою, то, мабуть, почуєте щось цікаве. А тоді не забудьте про мене. Ну й пам’ятайте про нашу спеціальну зацікавленість у жидах. Якщо хтось ще перебуває поза гетто, то пора йому нарешті на землю обітовану.

Я кивнув. З такими, як пан Краух, треба бути обережним. Час був непевний. Німці перли на Схід, але все повільнішими темпами, загрузали в болотах і снігах, потяги везли їхніх поранених назад, і обличчя їхні були далеко не такі бадьорі, як на початках. Хтозна, чим усе це закінчиться. Звісно, якби я дуже хотів, то міг би розповісти дещо панові Крауху. Наприклад, про одного полоненого, який утік з Янівського концтабору й переховувався у Брюховичах у того господаря, що був моїм постійним постачальником хмелю. А без хмелю, самі знаєте, пива не звариш. Ще міг розповісти про єврея, який дістав фальшиві документи, що він українець. Але він був лікарем, жив на нашій вулиці й я до нього не раз звертався. Якщо його досі ніхто не видав, то чого б я мав видавати? Ні, таку людину втрачати було б шкода. І я мовчав.

Але пан Краух був дуже хитрим чоловіком. Він свердлив очима наскрізь, і кожен такий його погляд змушував мене тремтіти. Я боявся, що не втримаюся й бовкну: «Пане Краух, я маю для вас дуже важливу…» Ні-ні, я цього не скажу. Я буду мовчати.

Ночами сняться мені очі пана Крауха. Пекельні очі.

Пізно ввечері я почув стукіт у двері. Відчинив і побачив пана доктора з великою дерев’яною валізою. Він причинив за собою двері, тихим голосом промовив:

— Пане Попель! Я знаю вас, як порядну людину. Тому вирішив звернутися до вас. Чи не міг би я переховати у вас деякі речі?

— Та чому ж! Звісно, могли б.

— На випадок, якщо… знаєте… днями забрали пана Корецького, хоч він і мав документи в порядку… Якщо ми опинимося в гетто, я передам вам вістку, бо, може, ми з цих речей щось будемо потребувати. То ви передасте нам. Добре?

— Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.

— Я так і думав.

Він поклав валізу на підлогу й потиснув мені руку. Я запропонував йому випити, але він відмовився, був якийсь дуже знервований. За кілька днів серед ночі я прокинувся від гуркоту моторів, світло фар шмагонуло по шибах. Я підскочив до вікна, відгорнув фіранку й побачив авто, що стяло біля будинку пана доктора. У його вікнах яскраво світилося, нервово миготіли тіні. За кілька хвилин його разом з дружиною, дітьми й старенькими батьками запакували на вантажівку. Усі вони несли щось у руках — хто валізу, хто торбу чи клунок. Цікаво, чи й золото він прихопив із собою. У нього ж мусило бути золото. Який нині пан доктор без золота? І тут я згадав про ту валізу, що він залишив. Мене залив холодний піт — ото халепа! Що, як у мене її знайдуть?